Розділ восьмий Гімн України, сеньйори!

Повторюю: полковник був високим, під два метри, важив щось із центнер, мав масивні зашкарублі ручища, а голос, голос був такий, що під час лекції шиби в аудиторії тремтіли, а під час прочухана якомусь курсантові зі стін зривались плакати. Тому оте «ядерних, пєрдєц!» звучало вельми солідно й авторитетно в устах старого афганця.

Бувало, полковник Пацюкевич прорікав громовим голосом:

— Ну, це, бляха, якийсь повний пєрдєц! — і це таки справді означало «повний пєрдєц» для того, хто ці слова чув, скажімо, черговий по взводу, днювальний по кафедрі, якийсь звичайний курсант, а то й цілий взвод…

Цього разу навіть пекельна світанкова какофонія не вирвала мене зі сну. Втомлений після рибалки на піраній, дражніння крокодилів та інших важливих справ, я прокинувся вкрай пізно, коли всі мої товариші вже були на ногах. Хлопці безцільно совались по бунгало, чекаючи на сніданок.

Починався наш останній день на фазенді Фабіо.

Я розплющив очі й поворушився. Обгоріла шкіра на носі трохи щипала та поколювала, литки злегка свербіли від комариних укусів, але в цілому ранок обіцяв бути чудовим. Я потягнувся, звісив ногу з гамака і відштовхнувся від підлоги, розгойдавши свій лежак. Тим самим засвідчуючи, що я прокинувся. Втім, вставати не хотілось.

— Здоров! — гукнув мені Дімон.

— Morning! — відказав я англійською.

— Як спалося?

— Прекрасно!

Алекс промовчав, зате Лаврентій мигцем підскочив до мене і почав походжати довкола гамака, наче павич, з удаваною байдужістю роздивляючись тлустих зеленкуватих ящірок, котрі мов білки гасали по опорах навісу.

— Мда-а-а… — заклавши руки в кишені, блаженно буркотав юрист. — Ляпота-а-а…

При цьому хлоп аж іскрився від внутрішнього щастя. Таким задоволеним, щасливим та усміхненим я не бачив Лаврентія від самого початку подорожі.

— Покакав? — здогадався я.

— Ну… так, — діловито відповів молодий законник, гордовито задерши підборіддя.

— Я радий за тебе, — щиро поздоровляю товариша. — Так тримати!

— Е-е-ех… До-о-обре… — проспівав щасливець, погладжуючи рукою живота.

Ранок направду зачинаєтся вельми непогано, подумалось мені. Щоправда, тільки-но я всівся на гамаку, ладнаючись на ранкову чистку зубів, мій погляд наткнувся на Алекса. Хлопець сидів на лавці в кутку бунгало, підібгавши коліна до грудей, і похмуро телющився в одну точку невидющими очима.

— Агов! Ти чого такий нахмарений? — звернувся я до товариша, а тоді спробував пожартувати: — Тепер уже ти випорожнитися не можеш?

Одначе мій жарт однозначно не мав успіху. Алекс важко глипнув на мене з-під насуплених брів.