Розділ восьмий Гімн України, сеньйори!

— Що за, бл…, за йо…ий на х…, га?!… вашу мать! Хто так, бл…, марширує, ушльопки?!

Видно, взвод йому геть нікудишній попався, зметикнув я…

Другий раз я повернувся до своїх крамольних думок про моральні принципи головного взводного викладача аж узимку, коли ненароком перестрів полковника Пацюкевича на півдорозі до зупинки маршрутного таксі. Він повертався додому після врочистого святкування дня української армії, котрий з великим ентузіазмом і відповідальністю відзначили на військовій кафедрі. Повертався полковник, м’яко кажучи, на бровах.

Красивий воєнний кашкет геть не тримався на голові нещасного полковника, постійно зсуваючись то на лоб, то на потилицю, то на праве вухо. Кілька разів головний убір злітав з голови, однак старий офіцер якимось дивом ловив його і вперто тулив назад на розкошлану макітру. На дворі, до речі, була ожеледиця; через якийсь час товариш полковник, помітивши, що його маршрутка безсоромно відчалює від зупинки, погнався за автобусом, але не добіг — послизнувся і, встигнувши гарненько вилаятись, простягнувся долілиць, глухо швякнувшись на холодний підмерзлий асфальт. Кашкет цього разу остаточно відділився від голови і покотився по дорозі навздогін маршрутному таксі… Я відвернувся, не маючи бажання спостерігати за тим, що буде далі, і почовгав додому, на ходу філософствуючи про складність офіцерського буття і разючу неоднозначність звуків, що часом вилітають із людського рота.

У майбутньому подібні історії повторювались ще не раз, при цьому ніскільки не конфузячи самого полковника, котрий і далі виголошував нам моралі та духовні проповіді під час кожного заняття.

Попри це я ніколи не кепкував з Пацюкевича. Думайте що хочете, але мені совість не дозволяла. Незважаючи на всі дивацтва та грубість, полковник був чудовою людиною. І то не його вина, що найкращі дні його життя зжер ненаситний монстр Афганістану. Роками він тинявся нікому невідомими й нікому непотрібними землями, ризикуючи життям заради нікому непотрібних, дохлих ідеалів. Його дружина сиділа сама довгими самотніми вечорами, а може… й не сама; він був далеко, коли народився його син, його не було й тоді, коли син зробив свій перший крок, вимовив своє перше слово неслухняним дітвацьким язиком. І зараз він — лиш надломлений гвинтик, який давно відпав від тіла заіржавілої бойової радянської машини, у якого не лишилось нічого, окрім розмитих спогадів та моторошних снів про безкінечну безглузду війну…

Полковник Пацюкевич вів у нас тактико-спеціальну підготовку, скорочено ТСП, — основний предмет офіцерів інженерних військ. Він розказував про те, як готувати мінні загороди та знешкоджувати мінні поля, як підривати мости та влаштовувати понтонні переправи, як створювати завали на дорогах та підривати інженерні загороди, розгортати польові пункти водопостачання та пересувні радіостанції, словом, як усіма правдами та неправдами забезпечити прохід колони військ полковим шляхом.

Заняття були страшенно цікавими. Під час лекцій ми зубрили на пам’ять військовий статут, а під час практичних занять уявляли себе командирами інженерних підрозділів: отримували бойове завдання від товариш-полковника, після чого намагалися його виконати. На папері.

Пригадую, під час одного із практичних занять із ТСП Пацюкевич учив мій взвод правильно оформляти карту офіцера. Карта офіцера — це звичайна крупномасштабна мапа певного регіону, на якій військовий командир позначає розташування та пересування військ супротивника, відмічає мінні поля та смуги загороджень, малює наведені понтонні мости, переправи, відновлені ділянки доріг тощо. Всі позначки на карті робляться виключно олівцями (так написано у статуті), оскільки кулькові ручки надто дорогі і військове командування не збирається постачати всіх лейтенантів наборами кольорових ручок, а використання дешевих китайських фломастерів неприпустиме, оскільки в польових умовах під час дощу вони миттю потечуть, перетворивши секретну тактичну карту на імпресіоністську мазанину.

Своя та ворожа лінії оборони, згідно з вимогами статуту, позначалися конкретно визначеним кольором та стилем, окрім того, кожен спостережний чи командний пункт, навідні мости, мінні поля мали свої позначки. Наприклад, лінія розташування наших військ завжди зображувалась червоним кольором, тоді як редути умовного противника — синім. Недотримання форми, розмірів та кольору значка свідчило про катастрофічно низький рівень підготовки офіцера, і в ідеалі мало б тягнути за собою перемальовування карти. Та оскільки кількість чистих мап на військовій кафедрі була вельми обмеженою, полковник просто бив неохайних курсантів по голові і ставив двійки. Хоча двійки він ставив усім, навіть тим, у кого офіцерська карта за якістю виконання нагадувала комп’ютерну графіку.

Полковник Пацюкевич мав просто шикарний голос.

На початку практичного заняття офіцер приволік із собою набір кольорової крейди, пачку чистих карт, якісь посібники, незмінний томик військового статуту, а далі, обернувшись спиною до аудиторії, взявся старанно вимальовувати на дошці тактичну обстановку в районі умовних бойових дій, принагідно барвисто описуючи графічні особливості кожного значка.

Щоправда, виникла проблема. Товариш полковник не мав синьої крейди. Замість неї у нього знайшлося кілька комплектів світло-голубої. Через це ворожі окопи, зенітки та командні пункти довелося виводити блідим блакитним кольором, котрий на тлі брудної сіро-зеленої дошки було практично неможливо роздивитися.

Аж раптом…

— А голубим з останнього ряду не видно, — бовкнув хтось із курсантів на найдальшій парті середнього ряду, маючи на увазі, що, коли товариш полковник малює на дошці голубою крейдою, лінії роздивитись неможливо.

Полковник Пацюкевич на мить відірвався від дошки, випростався і прогудів своїм зичним командирським голосом, нітрохи не змінившись на лиці:

— То нехай голубі з останнього, бляха, ряду пересядуть ближче…

Власне, я веду до того, що слово «бляха» було найулюбленішим у лексиконі товариш-полковника. Ще одним фаворитом у його словнику перчених висловів можна назвати дивне слівце невідомого походження «пєрдєц», одначе полковник розглядав його виключно як вишукану родзинку. Старий вояка завжди лишав «пєрдєц» на десерт.

Що ж до «бляха», то для такого прекрасного слова у Пацюкевича просто не існувало обмежень. Пацюкевич тулив його всюди, куди тільки міг. Жодне інше слово відтоді, як людство почало розмовляти, не несло в собі такої колоритної гами почуттів, вражень та емоцій. Полковник уживав його у реченнях на всі лади: як іменник, як дієслово, як прислівник чи займенник, але найчастіше — як сполучник. Він не полишав свого улюбленця навіть під час занять.

— Інженерно-саперна рота, бляха, скорочено, бляха, і-ес-ер, — диктував полковник під час однієї з лекцій по ТСП, — призначена для ведення інженерної розвідки противника та місцевості, пророблення та утримання проходів у інженерних, бляха, загородах і руйнуваннях, улаштування та утримання інженерних, бляха, загород та здійснення руйнувань, розвідки та знищення ядерних мін противника — ядерних, пєрдєц! — наголошував Пацюкевич, а ми з розумінням кивали головами, — і, бляха, керованого мінування.