Флексія [64]
Я зустрівся з Алексом та компанією лиш в аеропорту Сан-Паулу менш ніж за півтори години до вильоту. Хлопці добряче обгоріли, зате виглядали щасливими і задоволеними. Ми радісно потиснули один одному руки, після чого обмінялись короткими розповідями про свої пригоди. Безперечно, вони проробили чималий шлях і їм було чим поділитися. Щоправда, коли я взявся стисло переповідати про ті місця, де довелося побувати мені, хлопці практично мене не слухали. Чи то їм справді було нецікаво, чи вони підкреслено демонстрували, що зовсім не жалкують через неминучий розкол у Куйябі.
Накупивши різних дрібничок в магазинах терміналу, ми пішли реєструватися на наш рейс. Через довгих дванадцять годин, навіть не перевдягаючись (у Римі було не по-зимовому тепло — 15°C), пересіли на літак «МАУ» до Києва.
Ось так закінчилась навіжена бразильська авантюра, котра несподівано і геть неочікувано зародилась одного осіннього дня в нічим не примітному ресторанчику «Віолет» на Печерську. В літаку по дорозі додому я не раз задумувався над значенням спонтанних і необдуманих рішень у нашому житті. Можна роками ретельно планувати й обдумувати кожен свій крок, черепашачими темпами шкандибаючи до якоїсь примарної мети. А потім ляпнути щось не так, рвонути кудись світ заочі й перевернути все з ніг на голову.
Але, мабуть, так і має бути, інакше цей світ був би нудотним, мов лекція з термодинаміки.
* * *Однак сама історія, як ви розумієте, ще не завершилась…
Я прилетів у Бориспіль засмаглим, голодним і трохи напруженим. Безперестанно думав про Маруську. Дівчина, а заразом і всі пов’язані з нею проблеми, які видавались такими далекими, майже нереальними в Бразилії, раптово присунулися на перший план. Я несподівано усвідомив, що свій «хід конем» уже зробив, і тепер лиш знічено очікую її відповіді. Подумки я пообіцяв собі віднині поводитися чемно, спокійно і адекватно, словом, робити все, що від мене залежить, аби відновити колишні взаємні довіру та почуття. Втім, невідь-чого у мене виникло відчуття, наче я машиніст, який отупіло тисне на гальма, коли потяг уже злетів у прірву.
Люті грудневі морози, котрі терзали Україну на початку зими 2009 року, минули. З негустих хмар цідив дощ зі снігом, а під ногами неприємно хлюпало. Ми з Алексом могли з повним правом заявляти, що привезли на Батьківщину потепління.
Ще в аеропорту, тупцяючи у черзі перед скляними будками паспортного контролю (по-моєму, ці черги там ніколи не розсмоктуються), я подзвонив кучерявці.
— Приві-і-іт! — радісно відповіла Маруська. — А я чекала на твій дзвінок! Як долетів?
Признатись, я трохи отетерів.
— Е-е-ем… Здоров! Та ніби все о’кей. Трохи втомлений, але в цілому почуваюсь нормально. А ти як?
— Теж нівроку.
І ми замовчали. Скидалося на те, що вона страшенно рада моєму поверненню. По-моєму, аж занадто рада. Але водночас щось, в дідька, було не так. На мене наринуло одурманливе хвилювання, як на шахіста, котрий абсолютно не усвідомлює, що за каверзу готує йому супротивник.
— Ну то як, зустрінемось? — зрештою запропонував я.
— Тобі ж, мабуть, треба відпочити.
— До завтра я буду в формі.
— Тоді, звісно, зустрінемось!
Я не розумів, чому вона так тішиться і торжествує. Невже так сильно заскучала? Але цього просто не може бути!… Схоже, Мігель мав рацію. Я підходжу до стосунків з дівчатами надто раціонально. Я намагаюсь усе аналізувати, діяти логічно, постійно розставляти крапки над «і». І це врешті-решт тільки шкодить мені. Подумавши так, я розслабився.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Любов і піраньї» автора Кідрук М.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ одинадцятий Флексія [64]“ на сторінці 1. Приємного читання.