Розділ десятий Joaquina Beach Party[59]

Joaquina Beach Party[59]

«Життя — це пляж», — так говорять про свій острів жителі сонячної Санта-Катарини. І це є абсолютною правдою, оскільки витіювата берегова лінія, котра в цілому нараховує аж 560 кілометрів, складається переважно із широченних піщаних пляжів.

Острів Санта-Катарина знаходиться в Атлантичному океані на південному сході Бразилії. Завдяки чудовій інфраструктурі цей регіон вважається одним з найбільш розвинутих у Бразилії. Втомлений мандрівник може знайти тут усе, чого тільки забажає для відпочинку: безлюдні пляжі, що тягнуться кілометрами, велетенські океанські хвилі — мрію кожного серфінгіста, галасливі вечірки, які тривають цілу ніч, прохолодні хвойні переліски, де можна сховатися від денної спеки, стрункі й кудлаті пальми, китоподібні піщані дюни, скелясті гори і багато чого іншого.

Санта-Катарина з’єднується з материком довжелезним залізобетонним мостом (якщо бути точним, то мостів насправді два, вони лежать паралельно один одному, просто один з них дуже старий і зараз не використовується). По обидва боки від мосту, і на материку, і на острові, розкинулось містечко з грецькою назвою Флоріанополіс [60]. Континентальна частина міста — це промислові райони, тоді як острівна частина є типовим колоніальним містечком.

Фактично, Флоріанополіс — єдине повноцінне поселення на Санта-Катарині. По всій іншій території розкидані більш-менш самостійні хостели, готелі, ресторани, диско-клуби, котрі гуртуються навколо одного із сорока двох пляжів острова або ж на березі внутрішнього озера під назвою Лагуна Консейсан (Lagoa de Conceicao). Незважаючи на таку відособленість деяких кварталів, усі будинки на Санта-Катарині формально належать до Флоріанополіса. Забудованих «острівців» надто багато і при цьому вони надто малі, аби кожного нарікати Власним ім’ям. Навіть якщо ви відпочиваєте в самотньому замизканому бунгало на Praia Solidao [61] за тридцять п’ять кілометрів на південь від справжнього Флоріанополіса, на поштовій адресі все одно писатиметься «Санта-Катарина, Флоріанополіс».

Я обрав Санта-Катарину для відпочинку після виснажливої та насиченої пригодами подорожі, плануючи провалятись кілька днів на пляжі. Після двох тижнів, проведених у насиченому задушливими випарами Пантаналі, це було вкрай необхідно.

Автобус приїхав на Санта-Катарину за годину до полудня. Я спав усю дорогу від Фоз-ду-Іґуасу, котра зайняла трохи більше тринадцяти годин.

В туристичному офісі, що втиснувся у крихітну комірчину на автостанції Флоріанополіса, я розпитав, де краще зупинитися, так, щоб не дорого і водночас не дуже далеко від основних пляжів. Молодий працівник, старанно вимовляючи англійські слова, порадив мені кілька хостелів на західному березі Lagoa de Conceicao. Звідти можна пішки дістатися до трьох найвідоміших пляжів Санта-Катарини: Моле, Жоакінья та Барра-да-Лагоа. До найдальшого — Барра-да-Лагоа — треба тюпати хвилин сорок, інші два лежать значно ближче.

— Крім того, від запропонованої нічліжки ходять чимало автобусів на південь острова до безлюдних пляжів. Раптом вам захочеться побути на самоті, — закінчив хлопець.

Я подякував, забрав у нього карту і заскочив у маршрутне таксі, котре менш ніж за п’ятнадцять хвилин доправило мене до пункту призначення.

Хостел виявився цілком пересічним. Від океану його відділяла низка скелястих пагорбів та піщаних дюн, що обрамляли Lagoa de Conceicao зі сходу. Щоправда, кімнати були чистими та дешевими.

Заселяючись, я звернув увагу на неприродну тишу в коридорах будівлі. Складалося враження, що мандрівний гуртожиток безлюдний. Порожнеча та безмовність спантеличили мене, адже за кілька днів наступало католицьке Різдво, і, наскільки мені було відомо, в цей час на острів мусила наїхати ціла купа народу, як з Бразилії, так і з інших країн Латинської Америки та Європи.

Зайшовши до своєї кімнати, я роззирнувся. Переді мною стояло троє двоповерхових ліжок, половина з яких пустували. На інших трьох, укрившись легкими ковдрами, голосно хропли троє молодих чуваків. На підлозі валялись розкриті путівники, шкарпетки, кросівки, чийсь рушник, туалетний папір та пластикова пляшка з шампунем. Я зиркнув на годинник. За чверть дванадцята. «Коли ж вони полягали, — подумав я, — якщо опівдні все ще відсипаються мов ховрахи?».

Обережно закинувши наплічник на одне з вільних ліжок, я вийшов з кімнати. Нехай хропуть — не буду заважати.

Я спустився назад, зайшовши в хол на першому поверсі, і несподівано звернув увагу на речі, які раніше чомусь не помічав: круг мене лежали чиїсь наплічники, брудний велосипедний шолом, порожні банки з-під пива та інший мотлох. За спиною пролунав тихий, але неприємний скрип дверей. Я обернувся, зустрівшись поглядами з сильно підпухлим, пом’ятим і страшенно заспаним бекпекером. Вийшовши зі своєї кімнати, він підсліпувато кліпнув на мене, затим проскрипів «хело!» і почовгав у туалет.

«Значить, люди все таки є», — зазначив я.

Після того, як заспаний незнайомець зник у ванній кімнаті, в хостелі знову запанувала цупка тиша.

Я стенув плечима, встромив руки в кишені і почовгав на відкриту терасу. До веранди вів коридор, що проходив через запустілий бар та продовгувату залу з двома більярдними столами. В проході я несподівано відчув, як мої ніздрі лоскоче вельми неприємний кислуватий запах. Я не міг встановити його походження, але він нагадував мені щось подібне до… Колись у дитинстві я літав на куцому гвинтовому «АН-2» (його в народі називають «кукурузником» або «етажеркою»). «Кукурузник» літає повільно, через що цей літак є дуже чутливим до турбулентних повітряних потоків. Пригадую, під час одного польоту «етажерка» потрапила в кілька повітряних ям поспіль. Половину пасажирів (в тому числі і мене) знудило… Так ось, запах у коридорі чомусь навіяв мені спогади про дитинство, викликавши неприємні асоціації з салоном «закачаного» АН-2 після приземлення.

У більярдній я теж нікого не зустрів, зате на терасі нарешті побачив першого нормального і цілком притомного мешканця хостелу. Худий та кирпатий хлопчина сидів, підібгавши під себе ноги, і щось клацав на ноутбуці, що стояв перед ним на столі. Втім, незабаром стало зрозуміло, що незнайомець тільки на перший погляд видався нормальним, позаяк тільки-но я ступив на терасу, то відразу запримітив, що в бідолахи тугим бинтом перемотана вся голова — від вух та лоба аж до тім’ячка.