Розділ восьмий Гімн України, сеньйори!

— Навіщо? Ми ж не в опері.

— Це ж гімн, йолки-палки!

— Я в самих трусах. Ви як хочете, але я співатиму сидячи, — заявив Дімон.

— Ну добре, тоді сидимо, — згодився Алі. — Ларік, тобі зелене світло! Затягуй!

І Ларік затягнув. Соковито, потужно, насичено. Алкоголь стер усі умовності, через що зазвичай дуже серйозний столичний законник викладався, неначе оперний співак перед цілковито заповненим залом, старанно виводячи гімн України посеред глухих та безлюдних пантанальських нетрищ. А ми дружно підхопили:

Ще-е не вме-е-ерла У-україни ні слава, ні во-о-оля

Ще-е нам браття молодії усміхнеться до-о-оля…

Якоїсь миті, не припиняючи волати, я спробував трохи відмежуватися від того, що відбувається, і уявити нас зі сторони. Четверо потомлених приблуд сидять на фазенді посеред глухого болота на південному заході Бразилії в компанії комарні, заїдливих мошок та двох чудних бразильців. На сотні кілометрів навкруг — жодної іншої людини. На вулиці покволом походжає крокодил Петя, час від часу ловлячи пащею нічних метеликів. На порозі фазенди, притулившись спиною до протимоскітної сітки, звівши задумливі очі в небо, посипане, неначе цукром, піщинками зір, сидить Шарик. Обоє уважно вслухаються в те, що виспівує четвірка білошкірих прибульців. А горлають вони не що-небудь, а національний гімн далекої та холодної країни Україна. Присягаюсь, такого в Пантаналі ще не бачили!

«Ну це, бляха, якийсь повний пєрдєц…» — подумав я.

Мандрівникам на замітку — перед подорожжю обов’язково вивчіть кілька народних пісень. В наплічнику їх не таскати.