Розділ «Частина друга»

На розі, недалеко від губернської канцелярії, де вешталося більше панства, сидів лірник, крутив свого нехитрого інструмента і скиглив жартівливу жебранку на мотив «святої Варвари» – певно, уже встиг бідолаха десь запричаститися чаркою:

– Та як я був багат, то всяк був мені рад, а як став я харпак, то всяк каже: дурак; то прощай, увесь мир, я піду в монастир, кості зсушу, душу спасу, ой дайте-подайте, не мина-а-айте!

– Колись сліпці на бандурах грали та про славу, та про звитяги голосили, тепер же вони жебрають і блазнюють. Збіднів край… – Любимський підійшов до лірника, кинув йому полтиника.

– Пісня – дзеркало душі народу. Якщо душа буйна, то й пісня голосна. – Василь Васильович глянув на спотворене гіркотою обличчя Любимського. – Ви згодом зрозумієте все. Думаєте, після Радищева покотилися погроми на письменників? Ні. Навпаки, ніколи такої уваги їм не приділяли. Сталося щось зовсім несподіване і, на мою думку, найстрашніше. Я знаю, бо вхожий до оселі муз… Один популярний і, на перший погляд, вільнодумний письменник став біля літературного керма, і цариця орієнтується лише на нього…

– Карамзін, – усміхнувся Любимський.

– Ви звідки знаєте? – здивувався Капніст.

– Я зустрічався з ним у Франції, розмовляв…

– І що думаєте… Новиков, мовляв, хворіє, Фонвізін виписався, то журнали видає Карамзін; він у своєму домі відкрив салон, куди сходяться наші літературні світила, там він проповідує любов до меншого брата, висміює одописців, бідний Державін сам не радий, що підтримав його, бо молодий прогресист обізвав старого консерватором, а цариця запитує Гаврила Романовича: «Добре, а як на це дивиться Карамзін?» Спочатку думалося – леготом повіє, ба ні… Начебто й цензура не сваволить – самі письменники, боячись утратити доступ до салону, стали для себе цензорами, загнали бунтарський дух у пляшку, в літературному світі – тиша й злагода, якої ще не бувало, а до читача йде сентиментальна жуйка.

– Пишете щось? – запитав Любимський.

– Та пишу, хай йому біс. Комедію ліплю. Люту… Пишу і боюся. Боюся, що ніхто її не поставить. А ще більше – що поставлять. Лірники ми…

– А таки іншими будете, – мовив Павло. – Правда, правителі хитрують: геніальних усувають, а нездар перестали називати геніями. Створюють тепле болото, де зручно жити й квакати. Жаб'ячий хор – теж музика серед темної ночі, коли мовчать солов'ї. Але чим темніша ніч, тим світанки ясніші. Велике щастя, що в найчорніший час, коли, здається, все вже пропало, змізерніло, коли страх породжує ту найстрашнішу мовчазну зраду, для якої навіть можна знайти виправдання, з'являються мученики й кидають затурканій юрбі виклик своєю мужністю… Хай буде благословенний подвиг Радищева.

– Коли ж убивають пророків у зародку, – відказав Капніст, згадавши «Голготу» Сисоя Шалматова. – А в Україні…

– Будуть і в Україні. Народ, що дав світові Хмельницького, Сірка, Сковороду, не міг раптом аж так зубожіти, щоб плодив самих лише лірників.

З будинку губернаторської канцелярії вибіг Петро Васильович. Обличчя його пашіло, губи ще стискалися зі злості, але очі переможно сміялися.

– Приклав печать! Ходімо. Назвав мене першим у Новоросії якобінцем. А тепер веди, Василю, до Котляревського, ти ж обіцяв.

Йшли мовчки, поки не спинилися на Івановій горі, звідки видно було Ворсклу й Полтавське поле.

– Петро теж заспівав жебранку, – по губах Василя Васильовича сковзнула скептична посмішка і згасла. – Але, мабуть, і вона потрібна. Колись козаки визволяли невольників зі Скутарі й за те висіли на гаках у повний зріст. Нині їхні нащадки дають невольникам ялмужну, за що потрапляють до списків неблагонадійних. Усе змаліло. Що вдієш? А ось у цій хатині на горі живе вчитель поміщицьких дітей Іван Котляревський – молодий український лірник. Ходімо до нього.

Котляревський сполошився, коли несподівані гості стали на порозі. Він накрив книжкою рукописа, а юнак, що сидів навпроти нього за столом, сперся ліктями на папери, сторожко дивлячись на пришельців. Втім господар засміявся й кинувся обіймати Василя Васильовича.

– Спіймав? – Капніст потягнувся рукою до столу й, зауваживши збентеження на обличчі Котляревського, поквапився його заспокоїти. – Це мій брат зі своїм колегою. Будь спокійний. Скажи мені тільки, хто це в тебе в гостях, – кивнув на юнака, який все ще в напруженні сидів за столом, закривши долонями папери.

– Мій новий знайомий – із Турбаївської «республіки». Дещо мені приносить, щось у мене бере. Павло Василенко.