Розділ «Частина друга»

– Певно, пасічникує екс-гетьман, меди варить?

– Ви так добре знаєте звичаї того краю? Ба ні! Клопочеться над гербовником нашого роду. Дослідив, що генеалогія Розумовських йде від князя Богдана Ружинського, який у XVI столітті був запорізьким гетьманом. Не міг старий жити у столиці, все тужив за рідним краєм. Хотів було створити біля Аничкового палацу клаптик своєї Малоросії, садив тополі, верби, озера копав та все з України землекопів спроваджував, щоб мав із ким розмовляти по-своєму та міг слухати бандуру. А оце я попросив у Сенату, щоб прислали мені кріпаків на будівництво мосту через Дунай, то батько дізнався і послав до Відня хохлів з надією, що вони пригадають мені рідну мову. Старий він став…

– Я вражений патріотизмом колишнього гетьмана України. Французи цікавляться історією вашого краю, гетьманами, їхніми нащадками… – мовив Любимський. – А ви… ким ви почуваєтеся, ваша світлосте?

– Я?.. Я посол її величності.

– Чи не замало цього, пане Розумовський? – озвався Огінський. – Ким же ви станете, коли складете посольські повноваження, як, приміром, зробив це тепер я? Для мене на скрутний випадок залишилася Польща, а ви куди подінетеся?

– Вгамуйтеся, екс-после, – холодно відказав Андрій Кирилович. – Ваші діти вже інакше дивитимуться на ці речі.

– Ми розпочнемо битву, щоб цього не сталося. Можливо, програємо, зате діти пам'ятатимуть про кров батьків.

Любимський і Капніст вийшли з-за столу. Павло нахилився до Огінського, прошепотів:

– Костюшко в Парижі, я розмовляв з ним. Він повний рішучості підняти повстання.

– Дякую вам… Хто ви?

– Я французький емігрант, – відказав Любимський.

…Над Полтавою кружляли лелеки, роздивляючись з високості за рідними гніздами, чи не знесла їх зимова в'ялиця; ті, що знаходили, тихо опускалися на стріхи чи на тополі й, витягнувши довгі шиї до неба, радісно клекотіли, дякуючи своїм пташиним богам за те, що зберегли їм рідну домівку, що не дали зів'янути крилам над безкраїм чужим морем.

Любимський і Василь Васильович Капніст стояли біля приміщення губернської канцелярії, очікуючи на Петра, що зайшов до губернатора засвідчити печаттю відпускні листи для своїх кріпаків.

– Я гадаю, що це непотрібний виклик, – промовив Василь Васильович. – Губернатор, звісно, прикладе печатку: то поміщицьке право – відпускати чи продавати своїх рабів, але тут же запише його до неблагонадійних. Адже тільки що повернувся із Франції, пришиють якобінство і – по кар'єрі. Кріпакам можна дати волю й без відпускних листів. Просто треба бути до них людяним…

Любимський дивився за лелечою хмарою, і йому хотілося кликнути, запитати, може, вони бачать… Бо сам був безпорадний, бо світ такий великий, а людина на ньому – мов макове зерно. Вчора вернувся з Лубен до Обухівки, де чекали на нього Капністи, вернувся сам. Не знайшов навіть сліду по своїх рідних. Мати давно померла, в отчому домі живе хтось чужий, Чинбаревої хати нема зовсім, у Кулябчиних хоромах – канцелярія, а люди у Лубнах нові. Старі, які ще доживають віку, не впізнали його, та то й добре, а про Уляну Чинбарівну не знають нічого – зникла з дівчинкою, коли Чинбаря убили… Може, у Турбаях, там багато хто знайшов тепер притулок.

І було тихо в цьому світі, до якого він приїхав з місією від Конвенту. Люди розмовляли оглядаючись, пошепки говорили, що Турбаїв скоро не буде зовсім; оптимізм Буассі Д'Англя здавався тут наївним і смішним: в Україні ще не можна бити на сполох, бо вибіжать люди голі й сонні й спечуться живцем у вогні, в Україні треба обережно будити сплячих, щоб вони звикали вставати вдосвіта…

Любимський подумав тепер про Львів, у якому вони з Петром Капністом пробули кілька днів, про знайомство з молодим галицьким просвітителем, професором Львівського університету Петром Лодієм, що радив залишитися у Львові – тут є де докласти сил, але Павло не погодився, він мусив їхати до Московії. Що ж тепер чинити? Вертатися до Львова назавше? Але як – без своїх? Десь вони є, вони мусять бути!.. Не ділився з Капністами своїм болем.

– Петро Васильович давав мені читати вашу «Оду на рабство», – відказав по хвилі Любимський. – Вона – теж виклик… Я ось не розумію, як це вам удається: язиком сяк-так, а ділом ніяк.

– Я не знаю, хто ви, – губи Капніста ображено відкопилилися, – Петро тримає це в таємниці, але він запевняв мене, що вам можна вірити… То знайте, що це ми з братом на власний ризик ухвалили вдатися до Парижа, коли збунтувалися Турбаї. Думали… А то Турбаями й закінчилося. Кілька років гуляв по околицях якийсь самозваний Пугачов – не чутно вже, може, й спіймали. Не нині то завтра розчавлять «республіку». І я переконався, що для того, аби щось зробити, треба бути позірно лояльним, бо винюшкують твій дух і запруть перед тобою усі ворота.

– І ходитимете отак поміж ножами й самі не будете знати, чого більше вдалося вам дати людям: брехні чи правди. Я розумію: всі на геройство не здатні. Але ви вже маєте зразок мужності, до якого можна тягтися і заспокоювати свій страх усвідомленням, що комусь доводиться ще гірше. Я прочитав «Путешествие» Радищева, й запам'яталися мені його слова, що є змістом його чину й повинні стати змістом вашої діяльності: «Якщо державець спонукує тебе на зло й неправду, будь непохитний. Не бійся ні насміху, ні мук, ні тюрми, ані самої смерті. Злість мучителів твоїх розіб'ється об твою твердість. Будуть вони осміяні, а ти проживеш у пам'яті шляхетних душ во віки віків…» Ні, ні, після цієї книги ви не можете, не смієте бути такими, якими були перед нею!