Розділ «Частина друга»

– Художника я знаю. Це Сисой Шалматов, що живе в Турбаях.

– Диви! – вигукнув Василь Васильович. – Та то ж я його туди… – він раптом замовк, побачивши, як сполотнів Любимський. – Що сталося? – спитав стривожено.

– Шалматов… – прошепотів Любимський. – Він… одружений?

– Ні, – відказав Василенко. – Але що з вами, ради Бога?

– Нічого, нічого… Я знав Шалматова.

Він довго мовчав, ні на кого не дивлячись, а в голові дзвеніло одне й боляче било у скроні: «Павле, якщо з тобою щось станеться, волос не впаде з голови твоєї Уляни…» Любимський нахилився до Василенка й запитав тремтливим голосом:

– Шалматов ніколи не згадував про Уляну… Чинбарівну?

– Про Уляну Чинбарівну? З Лубен?.. Таж вона… – Василенко замовк, побачивши, як безнадія влягається чорнотою у сиві очі гостя. – її дочка, Христя Любимська, – моя жона…

Розділ дванадцятий

У розрідженому передсвітанковому сутінку, що понад самарською дібровою повільно й тихо, мов тінь лелечих крил, відступав на захід, почулося пугукання.

Архімандрит Тарловський схопився з лежанки. То міг був застогнати й сич, шукаючи захистку перед днем, але чуйне вухо старого вловило в цьому пугуканні щось інше, ніж пташиний стогін, добре знайоме й таке далеке-далеке, аж нереальне. Він припав до віконця: за чавунним пруттям воріт хтось стояв – високий, у сірому баєвому сурдуті, простоволосий. Отець Кирило пильно приглядався, мало не витискав чолом шибку, але впізнати не міг. Бачив лише, що пришелець досить старий: спершись на костура і тримаючи в руках солом'яного бриля, він терпеливо чекав, поки на запорізький поклик отворяться ворота обителі.

Почув це пугукання і Павло Любимський, якого давній друг – «дикий піп» прихистив ранньої весни в потаємній келії Самарського монастиря.

– Пугу-пугу, козак з Лугу, – прошепотів він і склепив повіки.

Не козакував, ніколи й не чув цього козацького кличу, проте впізнав його, як упізнають сини голос батька, якого не бачили, але достеменно знали його з розповідей матері. Було те все, та вже нема, й це пугукання хоч і защеміло рідним болем, прозвучало неприродно, ніби хтось задумав на досвітку відіграти інтермедію перед стінами монастиря.

Підвівся на лежанці, прислухався. Ще раз обізвався пугач за монастирською огорожею; Павло чекав, поки почується брязкіт замків, тупіт ніг: звуки ці завжди будили в ньому рештки надії зустрітися з ними – своїми, стертими з пам'яті й ще не баченими ніколи. Так наслуховував він щогодини, кожної миті, але минали дні і тижні, а з неіснуючих уже Турбаїв – з вигнання не повертався Павло Василенко.

…Тоді з Полтави подалися вони на Капністовій бричці до Самарського монастиря, щоб заховати там на якийсь час «французького маркіза»; Василенко по дорозі зійшов і поквапився до Турбаїв, він забере звідти Уляну й Христину – може, вдасться перебратися з ними на Тамань до козаків. На Кобеляцькому шляху зупинили бричку пікінери, та пропустили, бо вельми обурився на зухвальство ротмістра поміщик Петро Капніст, а Любимського пройняла тривога: куди ж то суне військо, чи не на Турбаї?

Павло ледве впізнав Тарловського: старий висох, мов скіпка, й мало чим нагадував колишнього «дикого попа» з Воскресенівки; архімандрит же, видно було, повірив хіба що на слово Капністові, а не у справдешню появу того самого Любимського, з яким колись складав листа до кошового отамана. Але прихисток давав він усякому втікачеві – це те одне, що міг іще робити доброго Тарловський по смерті Синельникова. З архімандритом уже не рахувався жоден можновладець, проте досі ще ніхто не насмілювався чинити обшуку в монастирі чи посилати до монастирського маєтку консистентів на постій.

Потім отець Кирило по-своєму допитав гостя.

– Був у мене слуга Савка, – маленькі зіниці бігали у прорізі примружених повік, стежачи за виразом обличчя незнайомого чоловіка, що назвав себе Любимським. – А ще звали його Панасом…

– Триниткою, – додав Павло, і розпогодилося чоло у старого.