Розділ «Епілог»

Журавлиний крик

Павло Любимський, зіщулившись і застромивши руки до кишень сурдута, блукав безцільно вузькими вулицями старого міста. У Львові зайшла глуха осінь, перший рік нового сторіччя закінчувався холодною негодою, і через те, що в сутеринному помешканні, яке винаймав на Веклярській, за такої погоди ставало зовсім темно, Павло виходив на світ Божий з надією побачити на сірому небі хоча б пружечок просвітку.

Старе місто – тісне й захаращене, звалища старої ратуші заросли лободою, мокро лопотять обвислі дашки над порожніми ятками Ринку, з Краківського передмістя тягне горілим: ніхто ще й досі не брався розчищати спалені літньою пожежею квартали; сумно бовваніє колишній монастир тринітарів з гострим шпилем костьолу: Львівський університет став тепер чужий Павлові, більше він у ньому не працює.

Ліниво цідиться по ринвах осінній дощ і плюскотить по брукові, над містом висне холод.

Безцільно блукає Любимський вулицями та провулками і дивується сам собі, що в цих щоденних післяобідніх мандрівках по Львову знаходить розраду й заспокоєння і що чуже для нього місто стало потрібне йому і близьке – навіть серед цього осіннього безпросвіття.

Ходив, думав і уявляв собі життя людей, яких полишив навіки поза лінією кордону; а може, воно там усе так і відбувається, як уявив: і попрощався Сисой Шалматов з Уляною, подавшись на Тамань, і саме так закінчив своє життя Калнишевський на подвір'ї Соловецького монастиря, а той в'язень з Полтавщини, що довічно каратиметься у новітній тюрмі, є його зятем Павлом Василенком…

Може, й так, та про справжню їх долю ніколи не дізнається Любимський. Це жорстоке своєю безнадійністю «ніколи» дедалі дужче прив'язувало Любимського до Львова, та водночас у непроглядному майбутньому ввижався йому, немов сьогодні синя смужка на сірому небі, день, коли той кордон зникне із землі, мовби ніколи його й не було, і до нього прийдуть…

О, благословенні мрії! Що сталось би з людиною, якби вона враз стала не здатною уявляти кращу днину? Але ж почекай, Павле, ти пережив багато і добре знаєш, що те «ніколи» все-таки має свій кінець: для стіни соловецького каземату знайшовся залізний брусок, для неприступної Бастилії – одна-однісінька мить гніву паризької бідноти, то прийде час і на кордон, що перерізав твою землю: зріє ж у народі думка, що й народжується для того, щоб викувати новітнього меча.

Крупинки, дрібні макові зеренця діл людських? Але ж з найдрібнішого насіння проростає міцне зело, цвіте й розсівається знову…

Перший рік нового сторіччя приніс Любимському велику радість із терпким смутком змішану: Іван Котляревський відповів з Полтави на його листа. Прийшов пакет, а в ньому книжка «Енеїда» з дедикацією на титулі: «Першому читателю моїх Троянців професорові філософії Павлові Антоновичу Любимському на пам'ять про нашу зустріч у Полтаві 1793 року». І короткий лист, в якому повідомляв, що про Павла Василенка нічого не знає, пропав за ним слід…

Тоді Любимський уперше зазнав двоякого почуття: фізичної відчуженості від далекої України, й зріднення зі Львовом, і – духовної спільноти з людьми, що прозрівають по обидва боки заклятої межі.

А мова поеми Котляревського – мов джерельна вода, живлюща, глибинна, можна нею висловлювати і радість, і сум, і філософську думку, вона багата сама собою, не потребує домішок і котурнів високого штилю; тож чому мусить Любимський разом з мудрецем Петром Лодієм навчати студентів мертвеччини? Мова тут інша? Ба ні. Така сама – у побуті й піснях; чому ж вони, просвітителі народу, створюють ще й духовну межу на єдиній землі?

…Професор Лодій повернув Любимському поему Котляревського, він не сприйняв її.

«Ви насправді переконані в тому, що такою мовою можна викладати в університеті філософію – найвищий здобуток людського розуму, – мовою, якою розмовляє пастух? Нас просто засміяв би вчений європейський світ».

«А так, засміють студенти. Їх у нас залишилося небагато. Вони воліють вивчати філософію латиною, німецькою, польською, бо то природні мови; так, то мови, якими говорили римські й говорять нині німецькі й польські пастухи. А ця, якою ми навчаємо наших вихованців, – ні церковнослов'янська, ні московська, ані українська, нема на світі такої мови!»

«Я сам це відчуваю, проте ніколи не погоджуся з тим, що мова Котляревського або ж нашого пароха Івана Пашковського з Тернопільщини, що додав до свого списку «Богогласника» власні вірші, може стати на один рівень із визнаними світовими мовами».

«Але ж чому ні? Граматика простої мови така сама, як і книжної, лексичний склад незрівнянно багатший, а стиль!.. Ви ж поклонник веймарця Гердера, а він видав книгу «Голоси народів у піснях», до якої увів і слов'янську поезію, і проголосив народні пісні, балади, перекази вищим мистецьким досягненням».

«Гердер романтик».

«Ви не хочете вийти з учорашнього дня, професоре. І не можете. А за романтиками – поступ. Йоганн Гердер давно перевернув табелю цінностей, він проголосив майбутнє за національною поезією й відкинув класицизм, що служить абсолютизмові. Зробив він це за десять років перед Французькою революцією, генієм своїм уздрівши революцію духовну, яка завжди йде попереду змін суспільних формацій. Ми трагічно запізнюємося, професоре, а тому я далі поруч з вами йти не можу і з глибокою до вас вдячністю прощаюся. Піду працювати звичайним учителем Ставропігійської школи, є там для мене місце, й навчатиму малих дітей того нового, що прийшло нині у світ. Бо вірю: є уже серед них, мусить бути галицький Котляревський, і, можливо, Бог поможе мені розшукати його й допомогти».

Холодна мжичка над Львовом, небо затяглося грубою повстю – ні проблиску.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Журавлиний крик» автора Іваничук Р.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Епілог“ на сторінці 1. Приємного читання.