Розділ «Частина друга»

До розхристаного юнака підійшов Огінський, обійняв його.

– Дякую, маестро. Тепер я знаю… Нині не до салонних мініатюр.

– П'ю за вас, пане Людвігу! – патетично вигукнув Розумовський. – Ваша музика запалює до бою. Я відрекомендую вас імператорові. Йому сподобається така музика.

– А він, бува, не злякається її? – спитав Огінський.

– О ні, австрійський імператор войовничий.

– А якщо така музика долине спершу до войовничих противників?

– І таке може статися, – погодився Розумовський. – Музика – не вірш, що має конкретного адресата… Але все залежить від пана Бетховена – кому він захоче присвятити свою музу. Та поки що йому без мецената не обійтися. Я послав би вас до Петербурга, юначе. Росія уміє шанувати таланти.

Бетховен мовчав. Озвався Любимський:

– Можливо, й так. Однак вона ще довго не знатиме, які таланти розцвіли, а які змарнувалися біля царських палаців…

– Ви надто ущипливі, маркізе, – скривився Розумовський. – Шукаєте у нас притулку, а…

– Я намагаюся бути справедливим. Втрата маєтку не повинна заважати дивитися на речі тверезо. Франція теж не краща: чи ж могли в ній жити Вольтер, Руссо?

– О, тепер могли б!

– Але вже немає їх… Я не ідеалізую Англію, проте у тій країні Ньютон був обсипаний нагородами ще за життя, а по смерті покладений до королівської усипальниці. Чи не так, пане Огінський? Ми ж не можемо подібним похвалитися. Наші королі й ваші царі, боячись світла, не раз убивали науку й мистецтво в зародку.

– Ви вчений? – запитав Розумовський.

– О ні, я був власником розважальних закладів у паризькому кварталі Маре, недалеко від тюрми Тампль…

Розумовський подумав, що маркіз просто знервований пережитим і тому такий колючий.

Фрау Єлизавета стояла перед Бетховеном, молитовно склавши руки, – упрошувала його заграти ще раз. Крізь білу туніку просвічувалися її голі плечі, глибоке декольте відкривало пишні груди, була вона вродлива й незмірно зваблива; Любимський дивився на неї, бачив її красу і дивувався, що більш його не ваблять навіть ці принади; графиня помітила погляд маркіза, примружила очі, але Павло не бачив цього натяку. Його просто більше не було в цих краях.

Бетховен відмовився грати. Любимський підвівся і промовив до Рішельє:

– Нам пора. Отже, я згоден поїхати на Азов до Петровська поглянути на той край, який ви хотіли б колонізувати французькими емігрантами. Я згодом дам про себе знати, і ми подамося до Петербурга на переговори з французькою общиною. Чи згоден граф Андреас видати мені документи на проїзд через Україну?

– Згоден, – відказав Розумовський. – Завтра ви їх отримаєте. Україна… Ледве-ледве пам'ятаю її. Наче в тумані… Там, у Батурині, доживає віку мій батько. Двадцять років не бачив його.