Розділ «Частина друга»

Нащадок знаменитого кардинала, запеклий рояліст, Арман Рішельє – колишній поручик драгунського полку, що стояв під Седаном, облишив службу, переконавшись у бездарності свого короля, який у жовтні 1789 році на вимогу Установчих зборів погодився переїхати з Версаля до Парижа. Він покинув маєток і виїхав до Австрії. Звідти перейшов до Суворова під Ізмаїл і відважно бився за наймогутнішу в Європі монархію, потім повернувся знову до Відня зі зухвалою ідеєю в голові. Московію наводнювали французькі емігранти, що проциндрювали своє золото в Петербурзі й Москві, Арман же бачив у них реальну контрсилу, що може вдарити по революції. Треба лише зібрати їх докупи. Він задумав за допомогою Розумовського поселити емігрантів у Новоросійському краї між Азовським морем і річкою Бердою, стати губернатором емігрантської колонії і створити французький ударний полк, який в авангарді московського війська вирушить на Париж, коли цариця розправиться нарешті з Польщею й вишле, як обіцяла, свої сили проти збунтованої французької черні. Гарячий прихильник династії Бурбонів шукав серед емігрантів, які пропливали через Відень, однодумців, проте даремно. Маєтні втікачі й думати не хотіли про подібне заслання, вони воліли товктися у Петербурзі біля двору, жирувати й розчинятися у чужорідному морі. А днями російський мандрівник Петро Капніст, з яким Арман познайомився ще у Франції, привіз до нього маркіза Жуля де Ваттеля, що хоче підтримати цей задум. Пан Андреас повинен видати йому проїзні документи до Новоросії.

У сусідній кімнаті притишено звучала музика, то фрау Єлизавета грала на клавікорді.

– Мат! – покотився густий сміх Андрія Кириловича, він підвівся з-за шахового столика – зараз відхилить двері до покою, де тихо сидять гості й, певно, не зводять очей з його дружини-красуні, й скаже своє: «Та вже Бог з вами!»

Арман Рішелье завбачливо заступив йому дорогу.

– Пане Андреасе, там сьогодні двоє із Франції, вони згодні мені допомогти.

– Та добре, добре, але спочатку я повинен їх побачити.

Обидва зайшли до зали, музика стихла, тендітна у прозорій білій туніці фрау Єлизавета, зробивши кокетливого кніксена, уклонилася графові, Розумовський поцілував її в щоку й попрямував до гостей.

– Барон Людвіг ван Бетховен, – підвівся червонолиций юнак із великою патлатою головою. – Клавесиніст… Проскочив через лінію фронту, коли французькі війська підступили до Бонну. Прошу вашого покровительства.

– Спочатку послухаю вас… – Розумовський підійшов до молодого чоловіка в довгому кунтуші з відкидними рукавами. – А-а, вітаю родаків! Ви давно з Польщі?

– Давно, – холодно відказав шляхтич. – Служба наша така. Дозвольте відрекомендуватися: неіснуючої Речі Посполитої надзвичайний і повноважний посол в Англії Міхал Огінський.

– Боже мій! Композитор Огінський? Чекайте, але ж до нас дійшла була чутка, що ви втопилися ще минулого року, перепливаючи Ла-Манш. Що за безглузді плітки?

– Я недавно читав в одній віденській газетці, що музика Огінський застрелився через нещасливе кохання. Проте я збираюся загинути на польській землі.

– Загинути?

– Або перемогти. Я приїхав до Відня, щоб розшукати Костюшка.

– Будьте розсудливі, пане посол, – Розумовський поклав на рамено Огінському руку, той делікатно звільнив себе від дружнього жесту. – Гарячі голови задумали залити ваш нещасливий край кров'ю замість скористатися з дружньої допомоги її величності. Польща, роз'їдена чварами, не в силі поки що сама встояти перед західними сусідами. Любіть її і дайте їй можливість зміцніти під скіпетром нашої цариці. Не вірте Костюшкові, вашмость, не слухайте лжепророків…

– Спасибі за пораду, пане Розумовський, – по худих щоках Огінського пробігли жовна. – Я зворушений вашою турботою про мій край. Але звідки у вас така впевненість, що царська неволя нам миліша від цісарської, наприклад? Ми не хочемо чинити жодної мирової з осадниками на своїй землі і будемо їх жертовники руйнувати.

– Ви прийшли до мене, щоб кинути виклик? – нахмурився Розумовський.

– Користуючись правом посольської недоторканності, яке ще охороняється в Австрії, я хочу через вас скласти свої посольські повноваження польському королеві, якого уряд Московії інтернував у Гродні, примусивши його підписати трактата про розподіл Польщі.

– Я перекажу, – коротко відказав Розумовський.

Поруч з Огінським стояли Павло Любимський і Петро Капніст.