Розділ «Частина друга»

Любимський кивнув головою. Котляревський заметушився. Відчинив дверцята буфета, але звідти війнуло пусткою; сплеснув руками – мовляв, бідний я, немов церковна миша; сказав, червоніючи:

– Я за хвилинку…

– Сиди, не клопочися, – зупинив його Василь Васильович. – Ми ситі. Добрими ділами ситі. Мій брат Петро Капніст, колишній власник п'ятисот душ, повернувся оце з Франції і, овіяний революційним вітром, наважився відпустити своїх кріпаків на волю.

– То правда? – Котляревський захоплено дивився на Петра Васильовича. – Невже… Це ж ви перший!

– Боюся, що й останній, – скрушно похитав головою молодший Капніст. – Не думаю, що за моїм прикладом підуть інші. Я лише для чистої совісті.

– Як добре сказано! – підхопив Василь Васильович. – Це ж зродилося нове поняття, утворилася нова моральна категорія, для якої я не знаходив новітньої словесної плоті, але відчував її! Та хай буде по-старому: чиста совість. Зате зміст інший – дійовий. Хто ми – шарманщики, сміхотворці і врешті-решт боягузи, але в нас заговорило сумління, і ми намагаємося заспокоїти його. Я пишу сатиричну комедію про державних злодіїв, пишу й боюся, але мушу це робити, щоб не дорікати собі потім: «Я міг, а не написав». Мій брат відпускає рабів на волю, Котляревський хоче узаконити в літературі мужицьку мову, а ви, юначе, – звернувся до Василенка, – носитесь з недозволеними манускриптами, і хоч боїтеся потрапити до лап поліції, усе-таки робите це, аби лише не шкребло вас сумління.

– То непогано, – сказав Любимський, – коли люди починають боятися самих себе більше, ніж поліцейських ярижок. – Він глянув на Котляревського й попросив: – Ви можете мені довіритися хоча б одним аркушем ваших творінь?

Котляревський зиркнув на Василя Васильовича й подав рукописа. Любимський заглибився у читання. Гортав сторінку за сторінкою, автор стояв, затамувавши подих, обличчя гостя було поважне й холодне, і в поета не витримали нерви.

– Я розумію, що бурлеск – то ще не серйозна література, шилом моря не нагрієш, – почав заздалегідь виправдовуватися, – але не знаходжу іншої форми… Я пішов за віяннями веймарського класицизму: хочу сьогоднішні проблеми втиснути у давні сюжети… Звичайно, Гете і Лессінг роблять це на рівні своїх талантів і тієї культури, що стоїть за ними. А ми лише починаємо… – Котляревський дедалі більше ніяковів під поглядом гостя, який, читаючи, раз у раз здивовано поглядав на автора й продовжував виправдовуватися: – І починати мусимо з низького штилю, щоб мати змогу торкнутися тих проблем рідною мовою… Старенький Панас Любисевич, колишній секретар Кирила Розумовського, сидить собі в Чернігові й переодягає Вергілієвих пастухів у малоросійські кобеняки. Я ж хочу… Адже спопеліла наша Троя, шукають і досі долі троянські лицарі за Дунаєм та на Тамані…

Любимський відклав рукописа, його обличчя було суворе, та в очах іскрилася радість – є ж уже люди, що починають трясти народ опівночі, щоб той не отруївся чадом у міцному сні! – промовив:

– Та ви самі не знаєте, що робите! Самі не знаєте… Ні, пане Капніст, я бачу, що в Україні починає налаштовуватися не ліра – арфа і хтось колись на ній заграє революційного гімна! Неправда, що збіднів цей край, коли в нього забрали зброю – сила його визріває в думці. О Боже, я ж нічого не знаю… Павле, – Любимський простягнув руку до Василенка, – дайте мені поглянути на ту книжечку, яку ви й досі закриваєте долонями. Не бійтеся.

Це був товстий зошит, дрібно списаний дбайливим почерком, у ньому хтось записав історію України, скоромовкою переказуючи літописні відомості про найдавніші часи, а далі розповідь усе сповільнювалася, й важчала від роздумів над козацькою історією, і пропікала люттю за кривди, і волала до помсти за пролиту кров. Любимський читав, а крик цей був йому звідкись знайомий, наче він сам плакав колись цими самими словами.

«Якщо вся кров, пролита на землі, мститься на кровопроливцях, то які нагороди повинні бути за кров народу українського, пролиту від Наливайка до сего дня за те єдине, що шукав він свободи й кращого життя на власній землі і мав при тому замисли, усьому людству властиві…»

Павло приклав руку до чола, і раптом йому у вуха вдарив вереск катерининського ката Шешковського: «Рівно, рівно руку!» Він закрив книжку й прошепотів:

– Хто це… Хто це написав?

На обкладинці кучерявився заголовок, виведений кириличними узористими буквицями, – «История Русов», а під ним хтось намалював іконостас, обплетений виноградом. Посередині зі самої землі виростав високий колос, над ним угорі проступали обриси людських облич, знизу до виноградних грон підповзали людиноголові дракони, вужі і ящери, цей малюнок був теж знайомий Любимському, він обвів поглядом присутніх і ще раз боязко перепитав:

– Хто це малював?

Капніст й Котляревський нерозуміюче переглянулися поміж собою, Василенко сказав:

– Ніхто не знає автора. Напевно, багата їх було.

– А художник, що прикрасив обкладинку, теж вам не відомий?