Розділ «Частина друга»

Розділ перший

Молода травнева теплінь розімліла над Москвою, прив'ялила сережки дурманного цвіту на черемхах, що обступили древню стіну Китай-городу, дрібні пелюстки облітали на поривистому леготі – порошив над Луб'янкою пахучий весняний сніг.

Було б це тихе біле чудо зовсім природне й миле, якби черемховий цвіт не вибілював разом з усім світом шинелі й високого кашкета вартового, що стояв при зброї біля моторошного будинку Таємної канцелярії. Чорний сукман під білою порошею незвично ошляхетнювався, і від цього немов ставало незручно самому вартовому, він раз у раз стріпував пелюстки з обшлагів.

– Гляньте, Миколо Михайловичу, яка краса: охоронець Таємної канцелярії – у квіту! Хай ця сентиментальна картина зворушить вас і надихне на елегію, – сказав, стоячи в глибині кімнати, Микола Іванович Новиков до молодого красеня, що стояв поруч, і причинив вікно.

Карамзін повів долонею по високому чолу й, не повертаючи голови, мовив спокійно, проте з притиском:

– Якщо ви, Миколо Івановичу, або ж ваш друг Радищев напишете на цього службиста сатиру, він однаково стоятиме так само, як стоїть, охороняючи Таємну канцелярію і стежачи за вашими вікнами. А без мистецтва ніжного, справжнього, не зубоскального, Росії не обійтися. І цьому стражникові, до речі, теж.

– Не маю нічого проти сентименталізму, мій любий колего, якщо цей напрямок покликаний руйнувати догми офіційного класицизму. Скажу простіше: якщо він, назвавши цього слугу деспотів людиною, покаже його отупілу, скалічену душу, а не величатиме його Марсом. Ваше ж трактування нової літературної течії, як я зрозумів з недавньої дискусії, дещо інакше. Ви хочете прикрасити словесною позліткою ось такі моральні креатури, та так, щоб зворушений читач крізь сльози розчулення недобачав творців цих креатур.

У будинку Новикова, до якого він по одруженні переселився з Петербурга, уклавши контракт з Московським університетом на оренду друкарні, зібралися його співробітники й друзі: старий поет Михайло Херасков, ректор Московського університету Іван Тургенев, історик Микола Бантиш-Каменський і Карамзін, що квартирував у Новикова на другій половині будинку.

Гості мовчки слухали останні спалахи суперечок між друзями, не втручалися, бо й так уже все переговорене, а нині зійшлися вони для того, щоб провести в далеку дорогу юного друга, нову зірку на обрії московського письменства Миколу Михайловича Карамзіна.

– Не ремствуйте на Радищева, колего, – усе-таки вставив якомога делікатніше Бантиш-Каменський. – Я тоді уважно дослухався до вашої розмови й зрозумів, що Олександр теж ворог того офіційного класицизму, що під виглядом правдивого зображення життя примушує письменників повторювати думки повелителів, він теж сентименталіст і може написати щось серйозне. Гадаю, що і над його творами плакатимуть читачі, тільки сльози ті, можливо, будуть інакші. Адже він завзятий послідовник філософа Козельського і, певно, піде далі…

– Філософії Козельського я добре не знаю, – відказав Карамзін, – але якщо Радищев його однодумець, то можу здогадатися про її суть. Я теж за свободу, за просвіту, проте вважаю, що загравати революційним фразерством з народом не можна. Народ – це гостре залізо, бавитися з ним небезпечно, а всілякі бунти й революції – відкрита могила для доброчинств. Не знаю, що відповів би на мої слова ваш Козельський.

Новиков дивився у вікно, спершись плечем до рами, й мовчав, йому не хотілося знову заглиблюватися у дискусію, та останні слова Карамзіна зачепили його за живе: Новикову згадався старий філософ, від якого він узяв для себе чимало – на добру чи злу долю.

– Козельський належить усім, Миколо Михайловичу, і вам – теж. Він республіканець і за такі слова назвав би вас… Ну, не будемо ображати один одного перед розлукою. А Радищев і Козельський належать до однієї масонської ложі – «Уранії».

– Ту ложу іноді відвідує й великий князь Павло Петрович, – вколов Карамзін.

– Вельможі, які ще не допалися до влади, люблять деколи побавитися у вільнодумців.

– Це гра з вогнем. Ми з вами граємося з вогнем. Мартиністи, до яких я належу, заходять надто далеко у своїх республіканських деклараціях. І тому мушу перед своїм від'їздом повідомити вас: я виходжу з вашої ложі, Миколо Івановичу. Не тому, що боюся, а тому, що не зовсім поділяю погляди її членів.

Новиков рвучко повернувся од вікна, але не сказав нічого. Іван Тургенев – він колись на прохання Миколи Івановича їздив до Симбірська, щоб забрати до Москви знавця мов Карамзіна, – розвів руками:

– Що ж, воля ваша. Ви поводитеся як справжній мартиніст, адже Сен-Мартен проповідує, що людина народжена вільною… Проте погано, якщо ви в його вченні знайшли для себе таку свободу, що звільняє вас від дружніх стосунків і обов'язків перед товариством.

Бог з вами… Закордонний пашпорт у кишені, прогонні гроші заплачено до каси поштового управління, подорожня картка в руках, станційний наглядач, вдоволено підкинувши на долоні золотого чайового, дав найкращі коні – і вже вихопився поштовий ридван із метушливої Москви на Олексіївське передмістя, а далі на польову дорогу, що побігла між зеленими плахтами левад… До ста бісів! Чого варті всі ті велемудрі дискусії перед цією незайманою красою, перед самим лише звуком сопілки пастуха, що он там побрів за чередою і сховався поза горою, перед вигнутим хребтом житнього лану, що побіг від дороги до блакитного обрію.