Розділ «Частина друга»

– Так, це ти у власній подобі, – сказав Тарловський, – але впізнати тебе не можу. Буду звикати до нового.

Короткі ночі злітали в розмовах; вряди-годи старий схоплювався – тоді лише Любимський впізнавав у ньому «дикого попа», – глаголав:

– Не можна цього брати зі собою до могили! Записати все це треба…

– Може, колись, отче… Мені треба їх побачити. Без них мої думки і я – усе марне.

Василенко чомусь барився.

Проминув кінець квітня і перший тиждень травня у нестерпно-пекучому очікуванні. А коли почалися маївки, долетіла за Самару жахна звістка…

Одного ранку Тарловський боязко прочинив двері до потаємної келії й, зупинившись на порозі, мовив до Любимського, уникаючи його погляду:

– Кріпися, Павле… Ще ж бо, може, не все втрачено. Але немає… немає більше на світі Турбаїв…

До турбаївського отамана Тарасенка прибув посланець від секунд-майора Карпова, що проходив зі своїм батальйоном повз Турбаї на Гадяч. Так і так, його високоблагородіє секунд-майор просить дозволу розбити бівуака на околиці села: утомилися коні й люди. Отаман сам пішов поглянути, що то за гості, проте нічого підозрілого не зауважив: стомлені походом солдати розкульбачували коні на толоці, проганяти їх було б не по-людськи, та й чи зміг би; отаман розставив варту й повернувся до села.

Удосвіта з дніпровських плавнів вихопився вершник. Він пришпорював коня, мчав вихорем уверх понад Пслом: від Кременчука йшло військо, вслід за вершником пролунало кілька пострілів, але той уже був поза кулями.

Панас Тринитка припав до хребта коня, і згадалося тепер йому, як колись давно він так само мчав Хортицькою дорогою до Підпільненської Січі, щоб попередити Калнишевського. Чи встигне цього разу до Турбаїв?

Уже заблищала в далині турбаївська п'ятибанна церква, Панас зупинив коня і наслухав: у селі ґвалтовно лементували собаки. Він рвонув галопом з копита, звернув з путівця на шлях, минув дві перші хати й раптом оглух від пострілу. Кінь скажено заіржав, здибився і важко впав, придушуючи вершника своєю тушею.

На Панаса миттю накинулися солдати, зв'язали й повели до села.

На майдан до отаманської хати пікінери майора Карпова зганяли людей. Виводили з хат усіх – чоловіків, жінок, дітей і навіть калік. Вони виходили з клунками, торбами, поклажею. Кожному дозволено було взяти зі собою стільки, скільки міг нести.

Біля хати під вартою стояли зі зв'язаними назад руками отаман Тарасенко, суддя, писар. До них підвели й Панаса.

У натовпі зігнаних людей він побачив Шалматова, Уляну й Христину. Позаздрив Сисоєві, бо ж був він не лише лицарем, а й людиною. І так забажалося Тринитці побачити серед гурту обличчя Надійки Колпаківни. Не було її тут і не могло бути, її, зрештою, не було ніде. Жила в Кобеляках поміщиця Болюбашиха, що чорно прокляла Тринитку за смерть свого чоловіка.

Панас водив зором по натовпі, вдивлявся в обличчя людей, яким випало найдовше бути вільними на уярмленій землі. І зрозумів, що аж тепер закінчилася його козацька мандрівка – аж нині народ склав останню зброю перед переможцем. І він, Панас, тримав її гордо до самого кінця.

Шалматов обіймав думкою свою пройдену дорогу й теж не каявся. Він бачив жорстоку смерть панів Базилевських, бачив невгамовну лють кріпаків і увірував, що народ, з яким він зв'язав свою долю, такий же непокірний, як і його, – не зламає його неволя. Сисой помандрує з українськими ізгоями на Голготу, щоб записати на полотнах їхні страждання.

Уляна думала про Павла. Їй було байдуже, як складеться її доля. Вона витримає все, збереже свою красу і силу, бо ж вернеться колись-таки до неї її муж.

Христина тривожно розглядалася довкола, шукаючи очима свого Павла. Його не було, і їй ставало лячно йти самій у невідому дорогу.