Розділ «Частина друга»

Прибуло військо й звідусіль оточило Турбаї.

Два конвоїри вивели на майдан молодого хлопця. Зойкнула Христина, припавши до матері, конвоїри гукнули до людей:

– Хто знає його?

Народ мовчав.

– Він турбаївський?

– Не наш він! – гукнула Христина і повторили за нею глухо інші: – Не наш він…

– Тоді прошкуй, парубче, звідси!

В обід прибув з Градизька суд. Сімох чоловік, між ними й самозваного Пугачова-Тринитку, засуджено до страти. Всіх мешканців села, майже три тисячі душ, погнало військо на південь.

На другий день до вечора догоріли Турбаї, над Пслом стелився чорний дим.

Любимський не міг знати, що сталося з його рідними і Василенком по тому, як згоріли Турбаї, і в безнадійному очікуванні нудився в гостинній тюрмі Самарського монастиря. Так близько був до своїх і втратив їх знову. Де вони тепер і як він, французький маркіз, має розшукати їх? Відчував непотрібність свого існування дужче, ніж колись у соловецькому казематі. Його емісарська роль закінчилася: в Україні спалах волі задушено в зародку. Не робив він собі ілюзій ще в Парижі, проте реальність була страшніша від усіх припущень.

А може, ще обізветься Василенко?

Дослухався. Брязнула клямка на брамі, почулися приглушені голоси. Любимський швидко одягнувся і з нетерпінням ждав.

Врешті відчинилися двері, до келії зайшов Тарловський. Вигляд у нього був святковий, наче на відправі, урочисто світилися очі, голос прозвучав піднесено.

– Ходімо, Павле, до моєї келії. До нас прийшов Сковорода.

Любимський впізнав філософа, хоч минуло багато років з тієї пори, як бачив його востаннє. Упізнав по очах, темних і проникливих, а обличчя старого було зжовкле, зів'яле, Сковорода важко дихав, і слова видобувалися з горла поволі, та пам'ять мав чисту, дзвінку. Вислухавши історію Павлових поневірянь, він мовив:

– Зрілим мужем став єси, і життя щедро тебе потолочило, то не впізнаю з виду, але добре пам'ятаю твої слова: «Не хочу бути тінню Сковороди». То чесно було мовлено. Але чи знайшов ти свою власну духовну сутність, власну мудрість, власний погляд на світ?

Любимський замислився. Гайнула думка петербурзькими, соловецькими і європейськими шляхами: у пекельному горні гартувалася його сутність, і визрівала мудрість, і кувався власний погляд на речі. Витримав, ні на мить не ламалася його мужність, переборов він ниций страх, виховав у собі страх перед власним сумлінням, свою книжну мудрість життям перевірив і зрозумів, що знання, відірване від життєвих потреб, є лише пустою цікавістю й нікому ніякої користі дати не може; він переконався, що світ його помислів та ідей не увійде до скарбниці всезагальної людської мудрості, якщо не належатиме одночасно тому людові, з якого вийшов; Любимський пересвідчився, що філософська думка посяде місце зброї, відібраної у народу, й тому повернувся до рідного краю. Та зв'язало йому руки чужинецьке ім'я, а до свого всім і вголос признатися не може, і зів'ялило його дух не зрівняне ні з чим особисте горе. І тому сумнів у потрібності свого власного існування гнув його тепер так, щоб зламати, і він сказав:

– Усе те я знайшов, Григорію Савичу, і є воно моїм, тисячократ перевіреним і випробуваним, та відчуваю я свою немічність, бо єсьм чужинцем і сіяти, як ви, зерна правди й розуму не маю змоги. Бачу свою зайвість на цьому світі. Шукати знову безпечного місця на чужині тоді, коди десь на вигнанні погибають мої рідні, було б блюзнірством, тож хочу я вийти на волю й загинути від ворожих чи своїх власних рук. Задумався тепер Сковорода. Він шанував родинні пута, а тому не зв'язував себе ними, та знав, що не кожен може це зробити, і розумів Павла. Але бачив перед собою людину, що здатна на більше, ніж інші, і знає більше, ніж інші, то чи має право йти наосліп, родинною любов'ю ведена, й пропасти разом з тим, що є у ній?.. Нині Сковорода, почувши помах крил смерті за плечима, зважив усі свої діла і зрозумів, що дав початок великому, бо зерна його мислі зійдуть добрим урожаєм поміж людьми. Та хтось ті пагінці вирощувати й доглядати мусить, має плоди зібрати і знов посіяти. Йде старий на Харківщину до найближчих друзів Ковалівських, щоб у тихій Іванівці упокоїтися. Йде Україною і прощається з нею і з людьми, придивляючись, чи зродилися нові сівачі думки – того ядерного зерна, з якого колись знову зійдуть мечі.

– Клубок пущений, друже, – сказав по хвилі Сковорода, – він уже котиться й не зупиниться, якщо люди усуватимуть каміння з його дороги, домотуватимуть його своїм прядивом, щоб був більшим. Ти ж хочеш позбутися тягаря своєї печалі ціною навіть власного життя. Що ж, це людське право. Але чи подумав ти, що позбудешся тієї печалі ціною людського горя. Ти упокоїшся, а люди не знатимуть того, що знаєш ти, і будуть далі жити в безнадії і покорі, бо ти, дбаючи про свій спокій, не захотів їм дати тієї крихти надії й посіяти серед них бодай мале зерно бунтарської думки. Люди навіть не проклянуть тебе, бо й не відатимуть, що був такий на світі, але ж тоді прокляни себе сам, відходячи зі своїм скарбом у небуття.

– Що я можу зробити, мудрий старче?