Розділ «Частина друга»

– Маркіз Жюль де Ваттель, – поклонився Павло.

Розумовський переглянувся з Арманом Рішельє, той кивнув головою.

Фрау Єлизавета підпливла до чоловіка, узяла його під руку.

– Ох, нарешті закінчився цей нудний церемоніал знайомства. Андре…

– Так, так, дорога, звичайно! – махнув рукою Розумовський. – Розстеляйте столи, наливайте вина, Бог з вами. – Коли гості порозсідалися за столом, він підняв келиха, мовив до Любимського: – Вип'ємо за пам'ять вашого доброго короля. Стався жорстокий злочин, що забруднив літопис французької нації, до якої тепер зараховують пекельну орду черні.

Любимський надпив з келиха, спідлоба глянув на Розумовського, сказав:

– Наш дорогий король, вічна йому пам'ять, не зумів стати вище за корону, тобто обійтися без неї. Видно, звання короля може носити кожен, кому воно передається у спадок, звання ж людини можуть носити тільки вибрані.

– Не розумію вас, – насторожився Розумовський. – Невже вам, маркізові, не жаль… У ті злопам'ятні січневі дні навіть Польща вдягла жалобу.

– По собі вдягла жалобу, ваша світлосте, – кинув Огінський.

– Останнім часом, готуючись у дорогу і їдучи сюди, – провадив далі Любимський, – я мав час думати. Мені згадався один епізод з античної історії… Спартанський цар Феопомп по тому, як був запроваджений виборний орган – ефорат – для контролю влади, вернувся додому, і дружина сказала йому: «Ви залишите своїм дітям зменшену через вашу помилку владу». – «Правда, – відказав цар, – вона буде менша, зате міцніша». Крайня необмеженість влади, ваша світлосте, спричиняє крайні бунти. Гіркий досвід Франції повинен би примусити правителів дбати про те, щоб любов членів нації до батьківщини ототожнювалася з любов'ю до держави.

– Ну, ну, – похитав головою Розумовський, – як бачу, навіть аристократів торкнулося якобінство.

– Воно торкнулося усього світу, графе, а особливо нас, французів, і нам нині треба думати над тим, чому ми змушені були покинути батьківщину.

– Ця біда минеться, щезне, як мильна бульбашка, мосьє. Усі держави Європи солідаризуються перед загрозою розрухи, вони не залишать Францію в біді самотньою.

– О, ваша зворушлива турбота!.. Про Польщу, про Францію. А Франція, як бачите, бажає тієї самотності. Про це свідчить хоча б той факт, що вона так скоро вибила зі своїх земель пруссаків та австрійців, що йшли визволяти її від черні. Сама ж бо хоче дати раду у своїй хаті.

– Дивно чути від вас такі слова, маркізе, – дивувався Розумовський. – Адже не хтось там, а ви самі постраждали.

– Так, мені особисто було б вигідніше, коли б перемогли прусські війська. Проте, не оцінюючи подій з погляду свого становища, я повинен визнати за будь-якою нацією право робити у своєму домі свій лад.

– Панове, панове, – перебила розмову фрау Єлизавета, огортаючи грайливим поглядом французького гостя, – чи не можна б хоч хвилину без політики?

– Маєш рацію, люба, – Розумовський перехилив келиха. – Адже серед нас музики. Пане Людвігу, – звернувся до Бетховена, – продемонструйте нам своє уміння.

Бетховен підвівся, сів за клавікорда, і тиха кімната затремтіла від мажорних акордів, за якими покотилися у бойових ритмах маршові інтонації; гостей приголомшила розлючена музика, в якій відчувалися ноти Руже де Ліля і Мегюля[46], але була ця імпровізація зовсім оригінальна, нова, вона бентежила й будила від сплячки.

Обличчя Бетховена почервоніло, він сам ще не усвідомлював, кого й куди кличе своєю музикою, власне творіння вихоплювало і його самого із застою й непевності, він грав і відчував, як від бадьорих звуків музики очищується душа, ніби залізо від окалини під молотом. В останньому акорді Бетховен закам'янів над клавішами, втонувши в бурі звуків.