Розділ «Частина друга»

Буассі Д'Англя чекав на Любимського у своєму кабінеті.

– Ну ось, настала пора, мосьє… мосьє де Ваттель, – професор пригладив руками волосся, схилив набік голову, придивляючись до Павла, наче вивчав, чи готовий він йти в Україну емісаром від революційної Франції. Вираз Павлового обличчя, видно, заспокоїв його, він підійшов до дверей, що провадили до сусідньої кімнати, відхилив їх. – Мосьє П'єр, заходьте.

До кабінету увійшов кучерявий брюнет років за тридцять. Він спочатку обдивився Любимського, потім підійшов до нього, кивнув головою.

– Петро Васильович Капніст, із Полтавщини, – промовив українською, і Любимський здригнувся від несподіванки: він багато років не чув рідної мови, і прозвучала вона для нього, немов забута й раптом згадана колискова пісня; терпкий клубок підкотився до горла, Павло опанував себе і відказав французькою:

– Дуже приємно, мосьє.

Буассі Д'Англя усміхнувся, торкнувся ліктя Любимського.

– Перед цією людиною конспіруватися не треба. Він під виглядом мандрівника приїхав минулого року до Франції просити в революційного уряду грошей на випадок повстання в Україні.

– А хіба там?..

– У селі Турбаях, може, чули, – заговорив Петро Капніст, – три роки тому спалахнув серйозний бунт. Я поміщик зі сусіднього села Турбайці… Яке становище там сьогодні, не відаю. У всякому разі, ми поїдемо туди. В Обухівці біля Полтави наїздами живе мій брат, поет Василь Капніст, автор славнозвісної у Росії «Оди на рабство», що ходить у списках по руках. Не чули про такого? Ми поїдемо до нього, познайомитеся…

«Ми поїдемо… – спалахнуло полум'ям у мозку Любимського. – До України!» Та він згадав своє нове прізвище й безнадійно махнув рукою.

– У мене ж пашпорт до Петербурга…

Буассі Д'Англя з цікавістю дослухався до незнайомої мови, репліку Любимського зрозумів, підняв руку.

– Я тому і звів вас, щоб ви їхали разом. Ваша дорога пролягатиме через Відень. Мосьє Капніст знає, що робити. Головне, щоб ви у Відні зустрілися з французьким емігрантом, зрадником революції Арманом Рішельє. Він вхожий до московського посла Андрія Розумовського, а той може видати вам потрібні документи. Що ж, у дорогу, колеги!

Арман Рішельє вивів білого шахового коня на допомогу слонам, що атакували чорного короля. Спитав украдливо:

– А як ви тепер оцінюєте ситуацію, пане Андреасе?

– Незавидна, незавидна… – відказав Андрій Розумовський, не підводячи голови з-над шахової дошки. – Мат за два ходи. Але ваш мат, мосьє! – Він поставив туру позаду невинного, здавалось, пішака, що підкрався до білого короля, і повторив голосно: – Мат!

Розумовський любив вигравати. В молодості він зневажав спокій, шукав пригод і часто програвав. Та роки, а мав він їх уже понад чотири десятки, і ще становище повноважного московського посла у Відні втихомирили його буйну вдачу. Колишній коловодник і франт, що зводив з розуму петербурзьких красунь і саму царицину невістку Наталю Олексіївну, юний дипломат, що спокусив неаполітанську королеву Кароліну й після любовного скандалу був переведений до Стокгольма, нефортунний військовий аташе у Швеції, котрого за пиятику вигнав з країни король Густав III, нарешті вгамувався, одружившись недавно з австрійською графинею Єлизаветою Тун – першою красунею Священної Римської імперії.

З того часу він не любив програвати навіть у шахи. Отримавши від Катерини II Володимирську стрічку, а від імператора Франца II золоту табакерку вартістю у шість тисяч дукатів як нагороду за дипломатичну звинність у справах Третього розподілу Польщі, Андрій Кирилович боявся навіть згадувати про ті часи, коли його за любовні інтрижки гнали по черзі то з Петербурга, то з Неаполя, то із Швеції. Статечність і стриманість стали не лише зовнішніми прикметами міжнародного діяча, вони увійшли у психологію Розумовського: колишнього бешкетника й гульвісу дратували тепер бали, раути і навіть невинні вечірки в покоях його молодої дружини, на які вона запрошувала своїх друзів і закордонних гостей, пригощаючи їх залишками з гучних офіційних бенкетів.

Однак ті так звані «вечері з чотирьох курячих ніжок» у посольському домі були дуже популярні серед віденської знаті, а особливо серед чужинців – членів посольських місій та емігрантів, усяк бо хотів зблизитися з впливовим московським дипломатом, а ще побути в товаристві чарівної графині Розумовської. Бували тут і музики, митці та композитори. Вечері розпочиналися втаємничено, буцімто в секреті від Андрія Кириловича: хтось із гостей ставав на варту біля вхідних дверей і доповідав про прихід графа. Тоді заставлені столи швидко застеляли скатертинами, до кімнати пана Андреаса висилали посланця, що повинен був з ним пити вино, програвати йому в шахи і щось веселе розповідати. Коли до господаря повертався добрий настрій, він дозволяв знімати зі столів покривала, заходив до гостей, знайомився й іноді сам веселився з ними аж до ранку.

Сьогодні напросився розвеселяти графа Арман Рішельє[45]. Атакуючи противника, він бачив підступного чорного пішака, та вдавав, що не помічає його: Арманові потрібен добрий настрій господаря. Серед гостей графині присутній був багатий емігрант з Парижа маркіз Жюль де Ваттель, що хоче допомогти Рішельє здійснити його задум.