Розділ «Частина друга»

Не сварила Уляна: а чи ж то вона не так само колись лютої зими йшла аж до Москви Павла шукати? Сказала тільки:

– Не роби цього більше, доню. Не проси. Батько твій ніколи не гнув шиї. Їх не вблагаєш, а гідність свою знівечиш.

…Дружно вдарили дзвони за Самарою. Ой лишенько, та це ж уже плащаницю виносять, а Христина десь ходить… Ну, нарешті! Жахтить поміж дубами малинова керсетка.

– На дворі терен тешуть, а в хаті косу чешуть… – ще таланить доччина пісня й обривається, вибігла Христя з діброви така свіжа, як великодня крашанка, припала до матері, обняла за шию: – Ой мамо, та яка ж ви нині гарна!

Дивилася на дочку, як у чисту воду, і бачила тепер себе саму і свої потаємні стежки між тирсою на Мгарській горі, а на одній з них – стрункого красеня, несміливого студіозуса, заполоненого її красою.

– Павле… – тихо схлипнула, і зів'яв цвіт на молодій калині, і в росу канула пелюстка миттєвої материнської втіхи.

Христос воскресе!

Христос воскресе із мертвих, смертію смерть поправ…

«Воскреснемо. Кров'ю дітей наших уб'ємо смерть… І сказав Господь Авраамові: «Поглянь од місця, де ти тепер стоїш, і до півночі, і до полудню, і до востоку – всю землю, що бачиш, віддам нащадкам твоїм навіки, а наплодиш ти їх, як піску земного, і коли хто зможе злічити пісок земний, то і нащадків твоїх злічить, і на ворогів своїх наженуть вони страх, і гнатиме їх шелест летючого листу».

Світися, світися, новий Єрусалиме, ликуй нині, веселися!

«Не плач нині, скорбна мати, за розп'ятими синами своїми, бо в лоні дочок твоїх достигає сила твоя, і посіється її знову, як трави та листу, і збори жнив твоїх не поїдять неситі…»

Да святиться сир, масло, яйця і всякії сніді!

«Хай святиться ім'я твоє, рідна земле. Хай святяться тихі води й кришталеві джерела, рута-м'ята й черешневий цвіт, колос пшениці й гроно винограду, білочолі хлопчики й русокосі дівчата, добре батьківське насіння й чисте лоно матерів, пісня твоя й незанімілі губи співців і речників твоїх, меч твій і мисль твоя, сила й віра…»

Править пасхальну службу отець Кирило, і молиться словесами Божими і своїми Уляна. Слова молитви змивають з душі накип зневіри, Христос воскресає з мертвих, смертю смерть зборовши, тужавіє у сплюндрованому серці жінки віра, віра здирає зі серця луду печалі, і світ постає перед Уляною прозорий і чистий, в якому не зможе вічно жити нечисть, бо роса, вода і соки цієї землі для нечисті ядучі.

Підводиться з колін, обмита молитвою і розквітла вірою, і вже не страшний для неї шмат дальшого її життя, хай він промине і в неволі: дочка понесе ту віру й дітям своїм передасть, а ті – сотням і тисячам своїх, і добрі вони будуть, а плюгавих у зародку вб'ють.

Святить паски отець Кирило, хрестить кропилом голову Христини, нахиляється і цілує її у тім'я; спасибі тобі, святий отче; дівчина виймає з кошика крашанку й дає її священикові, а дзвони вже сміються дрібним перебором, кличуть молодь на майдан вести танки.

– Ой цвіт калину ломить, передня най ся вклонить, передня уклонилась, а задня залишилась, – веде Христина дівчат, а хлопці вже лаштуються збоку, щоб розбити дівочого шнурка.

– Хто ж там селом їде, хто ж там селом їде! – запитують дівчата.

– Ми панські служечки, ми панські служечки, – відповідають хлопці. – Пустіть же нас, пустіть же нас вою-во-ювати!

– Не пустимо, не пустимо мости поламати!