Розділ «Частина друга»

– А ми її заселимо, ваша світлосте, – прошепотів Тарловський, по-змовницьки нахилившись до генерала. – Румянцев так уже здушив у жменях Гетьманщину, що люд крізь його пальці вислизає і валом котиться сюди. А ми їх пригріємо, хутори віддамо, слободи заснуємо – хай орють поле. І церкви побудуємо, і школи, і шпиталі, ваша світлосте…

– А мене тоді її величність – за вушко і на сонечко, так, твоє преподобіє?

– З ласки вашої – преосвященство, – примружився Тарловський, уже зовсім покоривши Синельникова. – Хто знатиме, що то нові слободи? Запишете їх до свого реєстру: мовляв, такі вже тут застали – казенні, так би мовити.

– То їдь до митрополита, – махнув рукою Синельников.

І запрацював Тарловський. Мов гриби по дощі, виростали в спустошеній Орільській паланці нові слободи – з утікачів. А згорьовані малоросійські кріпаки збігалися сюди з усіх-усюдів…

– Встань, жінко, – ласкаво мовив сивий згорблений архімандрит до Уляни, що впала перед ним на коліна, виплакуючи своє горе. – Справді ти жона Любимського? Павла?

– Бог мені свідком, отче…

– О, заплач, Ієзекіїле, над синами своїми… – Старий схилив голову над німою дитиною, сказав: – Не дам я вам пропасти, сироти безталаннії.

За кілька днів Тарловський зайшов до Уляни до келії, сів біля неї.

– Б'ють нас, але й правда наша, – мовив. – Хвалити Бога, серед повелителів не всі звірі. Намісник наш, генерал Синельников, – святий чоловік. Як це сталося, що його посадили на таке високе крісло, і до голови не йде. Та, видно, є серед них і такі – ми не знаємо… То слухай: утікачів, тобі подібних, тут чимало, і життя ваше, як тій собаці в ярмарок… Завтра ви підете гуртом на Самару до Крутоярського острова. Там стоїть занедбаний зимівник колишнього полковника Самарської паланки Андрія Порохні, спаси Боже його стражденну душу – збантажили звитяжця батогами, бо скоритися не хотів. Зветься той хутір Чаплинкою… – Священик замовк, поглянув на дитину, взяв на руки, пошолопав пальцем у її ротику. – Заговорить… Обіч того хутора, Уляно, височить гора, а на ній криниця з живильною водою. Колись ту воду пив Андрій Первозванний і освячував нею скіфські землі. Напій дитину тою водою – мо', поможе… Батька вона не бачила?

– Не бачила.

– Сотвори вітця для неї у словесах своїх.

Купала дівчинку в остуд-траві, у чистяку, зірваному на Купайла, поїла водою з Андріївської криниці, про батька розповідала вечорами. Малювала їй своїм коханням образ мужа, що заступився за них, знедолених, а тому – в кайданах. Про те, що втік з тюрми, не згадувала, щоб не чекала дитина на батька ночами; та й сама не вірила, що він і досі на волі. Спіймали, певне…

Дитина слухала і розуміла все, але далі німувала; ридала по ночах Уляна, кусаючи подушку… А якоїсь ночі Христинка прокинулася, обійняла маму за шию і проказала так чисто, наче ніколи й не втрачала мови:

– Не плачте, мамо. Як виросту, піду батька шукати.

Минулого року серед лютої зими пропала Христина.

Пропала серед білого дня, заголосила Уляна у дворі, на плач прибігла сусідка і розповіла таке, чого не могла зрозуміти мати.

– Нині вранці забігла до мене ваша Христя і сказала: «Перекажіть мамі, щоб не побивалася, я скоро повернуся». І побігла, я не встигла навіть розпитати.

Чекала й тужила Уляна і зчорніла з горя, а дочка за два тижні з'явилася і впала мамі на груди.

– Простіть, але ви мене не пустили б. А я до самої цариці в Києві доступилася і прошеніє, що мені печерський монах склав, у руки їй віддала.