Розділ «Частина друга»

– Розмовляйте, – Мірабо відійшов, гордо несучи свою велику голову.

– Я хочу представити вам, мосьє Д'Англя, – уклонився Шарль, – професора Страсбурзького педагогіуму. Він емігрант з України.

– Чудово, – Буассі кивнув Любимському головою. – Нам потрібні тепер представники всіх європейських націй. Ви хочете запропонувати нам свої послуги?

– Так.

– Прекрасно. Я уже подав Установчим зборам пропозиції. Звичайно, ще доведеться почекати, поки почнемо їх здійснювати, хай спершу революційна влада укріпиться у всій Франції, але готуватися треба віднині. Я здавна стежу за подіями в Україні, тепер – особливо. За всіма ознаками, там повинен назрівати протест.

– Я не зовсім ознайомлений з тамтешньою ситуацією, – промовив Любимський. – Крім того, мені не можна туди вертатися. Але в мене є вихід: якщо в Польщі, яка зараз стоїть на краю занепаду, є хоча б малий опір королеві й шляхті, що визбирує крихти в петербурзькому дворі, я міг би податися до Варшави, а вже звідти…

– Спочатку Польща мусить упасти, аж тоді там народиться опір. Чекати недовго. Там до керівництва прийшли люди не з розумом, а з шляхетськими титулами, така держава практично існувати не може. Я надіюся більше на Україну, де поміж рештками козаків таємно бродить дух бунтарства. Там потрібен новий, освічений Пугачов. Я хотів би, щоб туди пішли наші емісари, що спробували б знайти серед колишньої української старшини сміливу людину, котра збудила б у застрашеного народу почуття свободи.

Буассі Д'Англя вичікувально дивився на Любимського; Павло, понуривши голову, мовчав.

Новий Пугачов… У професора сміливі прожекти, широкий розмах. Новий освічений Пугачов серед української старшини. Це дуже добре задумано. Французькі революційні емісари йдуть до України, де ще бродить дух бунтарства, і знаходять полководців… Але ж вони, українські старшини, уже звикли служити. Проти них самих треба підіймати чернь. А сама чернь? У сотий раз обдурена, вішана, палена, на диво ревно служить, якщо їй дозволяють тільки вдягнути шаровари й відпустити чуби. Вона нині бунтує проти уніформи, проти кайданів уже не вміє. Скільки її дурили, а нічого не навчилася. Згоріла Січ, попелом розвіялася запорізька вольниця – чи ж треба вже більшої науки; так ні: показав Потьомкін цяцьку, і знову козаки під Очаковом – кладуть решту своїх голів, завойовують для себе ще цупкіші кайдани. А може… Можливо, там, у темній глибині народного болю, дозріває бунтарська думка і, припечена обручами, спалахне врешті пожежею? То чи не треба насправді бути там?

Павло заплющив очі, і в пам'яті сплив так чітко, як ніколи дотепер, образ Уляни: вона в пошматованій сорочці, спина й груди списані чорними пругами, йде курними дорогами з дитиною на руках, і женуть за нею гайдуки з нагайками… А ви воюєте за жолд, сини України, голови кладете під стінами турецьких фортець, а ви, панове старшини, маєтки захоплюєте, а Україна біжить, зішмагана канчуками, розбитими дорогами. Та невже вона не зуміла народити хоча б одного сина?.. Йде Уляна степом, перебрідає ріки, продирається крізь терни байраками, а дитина на руках – може, це той син? А Улянині очі докором пропікають його мозок: «Тобі там добре, Павле, товариші в тебе мудрі, жінки звабливі, і люди шанують твій розум; слава Богу, що хоч тобі добре, а ми вже якось…»

Любимський струснув головою, мовив рішуче:

– Я можу бути таким емісаром.

– Ви наражаєтесь знову на тюрму, а може, й на смерть, – застеріг Шарль.

– Коли хочеш волі, найгрубшу тюремну стіну можна пробити залізним бруском. А втім, кожен має право ризикувати своїм життям в ім'я порятунку. Коли народові потрібно, щоб ти вмер, мусиш умерти, – відказав Павло.

– Чудово! – Буассі Д'Англя енергійно махнув рукою. – Я вірю вам. – Він потряс співрозмовників за плечі й вигукнув патетично: – Bellum, horridum bellum![38]

Розділ п'ятий

За Крутоярським островом, на правому березі Самари, степова рівнина, враз розсердившись на свою беззахисність, люто зморщилася, згорбилася і сховалася в глибокі байраки, в густі гаї й діброви, там вона перепочине трохи над лінивими потоками й несміливими ставами, а потім доступно й покірно постелиться аж до самої Орелі.

За Крутоярським островом, неподалік од річки, зухвало вибухнула непокрита гора, що її називають Лисою; колись там здулася земля, не можучи втримати своєю вагою живлющих вод, що бубнявіли в її лоні; десь там внизу просочувалися сльозливі руді потічки й проступали замшілі озерця, та були ті води земною сукровицею, що призначена для тварі, здорова ж кров здвигнула кору землі й пробилася до неба, щоб її пили орли.

Біля підніжжя Лисої гори збіглися до гурту вибілені хати з жовтими стріхами і одна скраю – під очеретом. То Чаплинка. Слобода ця така ще молода, що немає у ній ні церкви, ані цвинтаря: люди ходять на богомілля за кілька верст до Самарського монастиря, а вмерти ще не встиг ніхто. Від слободи на Лису гору пнуться три стежки, які сходяться біля високих осокорів, що закрили собою камінну цямрину, – слобожани беруть звідси воду; а коли навесні осокори розпускаються, то здалеку скидаються на струнку дзвіницю.

Уже почали молодитися гаї, але аж нині до схід сонця вчулася у повітрі весняна вільгість, зі Самари налетів легіт, погнав хребтом гори порошу, білий пісок побіг струмками до криниці, щоб покрити кореневища осокорів, які стережуть живу воду, а наткнувся на дівочі білі ноги і закружляв утішно, пестячи та лоскочучи їх, а легіт, що несподівано для себе самого зірвався з річки, вже цілував шию дівчини, забігаючи в пахучу пазушку, дівчина приймала його і простягала руки до байрачної задичі.