Розділ «Частина друга»

– А ми мости поламаєм!..

Розбивають хлопці дівочого ланцюга, і вже біля кожного своя; а чи ж буде то його, а якась таки буде, піде з утіхи у страждання, бо так мусить бути і так треба, і виплаче свої очі, але зате дасть життя своєму родові, – думає Уляна; а дзвони грають, дзвони витанцьовують на дзвіниці, й ураз… Ой дівчата, ой дружечки, та що це за така кумпанія у довгополих сіряках з лісу вийшла?

– Спудеї, спудеї! – загомоніло на майдані, молоді й старші ринули до довгополого товариства.

Уперед вийшов ставний юнак під вусом, його сиві очі розбіглися по різнобарвній юрбі й зупинилися на малиновій керсетці, по якій попливли вниз білі коси, цупко прикипіли, захоплені й здивовані; юнак насилу відірвав погляд від великих очей дівчини, що враз зашарілася й опустила голову, в пояс поклонився людям, промовив:

– Людіє добрі, аз єсьм префект великої конгрегації Києво-Могилянської академії, а це спудеї нашої альме матріс, і пашпорти суть у нас, а послані ми від академічної корпорації з білою книгою просити подаянія від охотнодателів на спорудження конгрегаційної Благовіщенської церкви.

З гурту спудеїв вийшов скарбник зі скарбоною і став поруч з префектом, сивоокий юнак провадив далі:

– А за ваші щедрі подаянія ми покажемо вам інтермедію «Смерть, Юда і Воїн».

Натовп зацікавлено чекав на видовище, спудеї розступилися, на середину вийшов Козак, задекламував:

Аз есьм воїн славний,

Всьому світу справний.

Я би тую смерть сам убив із луку,

Хай не попадається в мою руку.

Та ба. Смерть таки виходить з косою, клацає зубами, а з другого боку шкандибає Юда з торбою за плечима. Відступають сполохані дівчата, а скарбник разом з префектом уже обходить півколо глядачів, брязкають до скарбони мідяки. Христина простягла руку до матері, не відводячи погляду від префекта, бере від неї гривеника і подає йому. Юнак нахиляє її руку до скарбони й стискає за зап'ястя, падає монета, тихо дзенькнувши, і це був останній звук, який чула Христина, бо гомін дзвонів віддалився враз на кілька верст, ген аж за Чаплинку; Смерть беззвучно ворушить щелепами, голосу її теж не чутно, Христина чує тільки боязкий потиск руки хлопця і його питання:

– Як тебе звати?

– Христина… Любимська.

– А я Павло Василенко.

– Павло? Мій батько був Павло…

– Був?

Уляна вражено дивиться на юнака, що назвався Павлом, вона чула, що запитував спудей у її дочки, і ті запитання й вигляд хлопця були такі знайомі й близькі… Хлопець стояв перед дівчиною зніяковілий, добрий і безпорадний, він повинен уже йти далі за скарбником по півколі, але не йде, не зрушиться з місця.

– Ти звідки?