Розділ «Частина друга»

– Де твій зять? Любимський де?

– Не знаю… Поїхав до Петербурга на службу.

– Каторжна його служба! Ти ж знаєш, що він утік з тюрми. Де його переховуєш? Дочка де твоя? Куди заховав суку?

– Немає дома, десь у місті. Зганяли указа слухати…

– Скажи, де злодій, Павло Любимський де? – стрелила в повітрі нагайка.

– Бог свідком, ми не знаємо. Давно пішов, не подає і досі чутки…

– На лаву його!

– За віщо? Помилуйте…

Уляна тремтить у льоху, дитина змовкла й не дихає, треба тікати; та свистить, цьвохає нагайка, глухо стогне батько, ті удари пришпилюють її до вогкої долівки, втискають у глину, вона не може рушити з місця. Треба рятувати батька, треба підняти ляду, звалити скриню, впитися зубами в руку бузувірові, але на руках дитина – німа чи мертва; нагайка свистить і лускає безугавно – як він не втомиться, як не ув'яне катівська рука? – уже не стогне батько, хтось там нагорі відсапується, лускіт стих.

– Дім для консистентів, старого в диби! – хрипить той самий голос. – Обшукати хату і знайти дочку! Що, не дихає вже? До хліва собаку…

Здерев'янілі ноги зрушуються з місця, Уляна навпомацки ступає у глибину темного льоху, намацує руками затулу, відкриває: в саду тихо й сутінно – чи то вже звечоріло, чи похмарилося, – прислухалася до дитини: дихає, але мовчить і блудить престрашеними очицями. Виповзла з льоху, перебігла до саду, сховалася у кропиві на чужих межах, потім щодуху помчала повз руїни замку й зникла в луках над Сулою. Йшла навмання безлюддям униз по Пслу до Дніпра. Дитина заніміла, а чи й з розуму схибнулася: очі в неї були великі й сповнені каламуттю страху; на ніч просилася до хат, мов жебрачка, – люди не випитували молодицю, бо знали, яке горе ходить краєм, і самі жили в тому лихолітті, – аж за Оріллю призналася господарям, бо вже не відала, куди йти далі.

– Багато втікачів переходить Оріль, – мовив господар, – там, на вашій Гетьманщині, донині думають, що тут давні вольності, а то вже всюди світ клином сходиться, ніде нема притулку… Та ти ще спробуй, молодице, до Самарського монастиря постукати. Там недавно архімандритом став колишній «дикий піп» Тарловський, він, кажуть, переховує утікачів. Не чула про такого?

– Чула… Чула! Мій чоловік знав його, – зраділа Уляна і таки того ж дня подалася за Самару.

«Дикий піп» після пугачовщини причаївся у своїй Воскресенівці, уже не частував на свята жебраків та все чекав, що прийдуть і по нього, та лихо якось обминуло його парафію. До плебанії вряди-годи заходили втікачі-запоріжці, що пробиралися на землі Війська Донського, бували й кобзарі, які наспівували пісень про Калниша, що десь знайшов собі притулок на Дону й не подає про себе вістей, а нарешті ці ж кобзарі принесли чутку, що Грицько Нечоса розкаявся у заподіяній козакам кривді й знову скликає низових лицарів під свою булаву.

То була чутка малоймовірна, але пришельці почали називати вже таки справжні імена козацьких полковників, а тепер капітанів – Антона Головатого й Сидора Білого, яких Потьомкін викликав до Петербурга й вручив їм клейноди; потім довідався Тарловський, і вже в це повірив, що охочекомонним козакам велено з'являтися до катеринославського намісника генерала Івана Максимовича Синельникова.

Що за птиця той Синельников, не міг знати Тарловський, але осідлав коня і – пан чи пропав – виїхав зі своєї Воскресенівки до Кременчука, де була канцелярія намісника, просити в нього благословення на посаду архімандрита Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря, бо місце спорожніло і братія без пастиря пиячить, а київський митрополит його, Тарловського, знає і не буде противитися.

Іван Максимович наслухався чимало про «дикого попа» ще тоді, коли командував у Новому Кодаку пікінерським полком, сформованим з колишніх запоріжців, то й здивувався дуже, побачивши перед собою вутлого сивобородого дідка з хитринками в розумних очах.

– А чи зумієш ти, – засумнівався генерал, – у свої роки дати раду занедбаному монастиреві, старче?

– Краса молодих – у їхній силі, ваша світлосте, – мовив Тарловський, заспокоєний добродушним виразом обличчя намісника, – краса старих – у їхньому розумі. Я тільки трьох речей не розумію: дороги орла під небесами, гадини – на скелі й корабля – на морі, людські же стезі уму моєму постижимі.

– То добре, отче Кириле, – засміявся Синельников: йому сподобався старий химородник, – тільки ж пустельний він, той монастир, так і називається. З чого житиме твоя братія, коли немає вже Січі, спорожніли старшинські хутори й зимівники в колишніх паланках і земля там лежить облогом?