Розділ «Частина друга»

…Минулого року під час своєї подорожі на південь цариця захотіла побачити козацькі герці. Намісник здивувався, адже вона заборонила вживати навіть саме слово «запорожець», проте наказав кріпакам одягнутися в козацькі строї, сісти на коней і гарцювати – імператриця була вельми вдоволена: її лякали ті козаки, що жили на Січі й були військовою силою, ці ж, накостюмовані, тішили своєю безсилістю.

А після герцю Катерина забажала поглянути на дніпровські пороги.

Люто таранила вода Ненаситець, кипіла між скелями, а внизу, ген за порогами, між кручами, закидали сіті рибалки.

– Як вони туди дістаються? – спитала.

– На дубах, ваша величність, – пояснив Синельников.

– Через пороги?

– Ваша величність побачить це на власні очі.

Синельников покликав до себе «козаків», що тільки-но справляли герці, вони вмить стали рибалками і незабаром на дубах пірнули в розбурхане пекло. Катерина стривожилася, вона не хотіла жертв, проказала з жалем:

– Не треба було цього, генерале, вони ж загинули.

Піна покрила рибалок, Дніпро переможно ревів, глузуючи з нікчемних комах, що наважилися з ним позмагатися. Синельников не відповів на слова цариці, дивився напружено вниз, потім усміхнувся й показав рукою:

– Бачите їх?

З білої бурхаті виплигували один за одним дуби, малі, мов трісочки, й мовила Катерина з притиском:

– Ну й народ…

«Чи то не усвідомлення незбагненної сили людей, які живуть на своїй землі, спонукує тиранів виривати їх з корінням, щоб вони не могли пити рідних живлющих соків? Чи не для того формує Потьомкін козацькі полки, щоб вивудити найздольнішу силу запорізького краю, зібрати їх у кулак і кинути на смерть, а недобитих потім вигнати на чужину? Однак, які наслідки породить ця політика? – міркував Синельников. – Які плоди пожне держава потім, коли селянин не зуміє примусити родити землю, а воїн, який не матиме що обороняти, буде ладен служити за гроші будь-якому господареві? Чи не рубаємо ми гілку, на якій сидимо? Зруйнувавши традиції, ми втрачаємо ґрунт під ногами, бо ж без традицій неможлива жодна творчість – ні матеріальна, ні культурна, ні військова…»

…На золотих галерах униз по Дніпру пливе царська флотилія. Катеринославський намісник вибився зі сил, прикрашаючи край. Збудовано нові хати, у хатах – дубові лави, а столи тріщать від наїдків, жінки – мов пави, зубожілий край медом і молоком тече; цариця вдоволена, і думає Синельников: навіщо цей обман? Чей же не вірить вона, що ті печені кури та індики, яких їдять селяни, коли вона заглядає до хат, є їхньою щоденною їжею. Може, усе це робиться для австрійського імператора Йосифа II? Але ж бо ні. Йосиф II прибув до Нового Кодака інкогніто, під іменем графа Фалькенштейна, набагато скоріше і мав можливість познайомитися зі справжнім життям Новоросії. Ні, царям треба, щоб розкіш оточувала їх повсюдно і щодня, вони мусять самі увірувати в те, що в їх краї панує благодать, а увірувавши, знаходять для себе моральне право обурюватися на тих, що невдоволені. Бо ж самодурство – не вроджена вада, а якість, що виховується. Правитель свідомо чинить зло, але він свідомий і того, що повинен бути першим патріотом свого краю, доброчинцем. І щоб повірити в це, створює ілюзію власного доброчинства.

Синельников не відповів на слова цариці, дивився напружено вниз, потім усміхнувся и показав рукою.

Потьомкін побудував Херсон на болотах не з необхідності – новий чорноморський порт можна було збудувати й на сухому місці. Але ж йому спотребилося чудо в південному краї, яке б нагадувало Петрове чудо на півночі й записалося б у книгу його добрих діл. Катерина наказала збудувати на свою честь місто Катеринослав – з мануфактурами, університетом, консерваторією й собором, що величністю дорівнював би соборові Святого Петра в Римі. Вона сама заклала перший камінь міста і поїхала. На цьому будівництво й закінчилося, але цариця вірить, що місто росте й красується. І тому знаходить для себе право писати «Апофегмати».

Мчить ридван на південь, до ставки Потьомкіна. Певно, вирішив князь штурмувати Очаків. Він хоче взяти його сам. Самодержець, ніким не контрольований, має право на злочинний егоїзм. Потьомкін мусить узяти Очаків сам, щоб слава не дісталася Суворову. Облога фортеці триває уже півроку, третина армії вигибла від ядер і пошестей, а Суворов, який би взяв фортецю за один день, малою кров'ю, усунений від командування.

«Кому, врешті, служу? Кому віддав усе своє життя? Що я зробив корисного для свого народу, я – генерал? Маю титули й маєтки. А за що? За те, що допомагав чинити злочини супроти людей? Я, який називає себе патріотом. Боже, це жахливо. І більше не хочу, не хочу… Мене кличуть воювати, а я не знаю, за що».

У грудях заворушилося щось давке, шорстке, наче клубок збитої шерсті. Знову болісно згадалися і біла Василівка, й дружина, й син – і вперше в житті Іванові Максимовичу стало страшно смерті. Ні, не смерті страшно, а жаль того життя, яке міг би ще прожити інакше. Завжди він корився страхові за звання, за посади, за гріш, весь час терзався у докорах сумління, а чинив неправе діло. Він мав би будувати академії, а зводив казарми і тюрми. Він мав би примусити землю родити стільки хліба, щоб вистачило всім, а відривав хлібороба від землі. Він переконував себе, що воює за Росію, а вбивав її синів під Казанню. Він співчував Пугачеву, а служив Потьомкіну. Але не все ще пропало. Є у нього син. Треба подати у відставку і виховувати сина. Саме через це Синельников не хоче смерті під Очаковом. За ту решту життя, що залишилося, він ще встигне свого сина зробити людиною вченою, а не придворним. Його Василь повинен стати іншим, не подібним до тих дворян, що жадають почестей, не подібним навіть до батька – чесного, але безвольного. Таких – інших людей – стане колись більше. Адже мусить у Росії народитися покоління, яке виведе її з темряви деспотизму. І вийде воно з дворян, з тих дворян, що вже нині усвідомили, в якій твані користолюбства й егоїзму вони сидять.