Розділ «Частина друга»

– Ой виплинь, виплинь, гоголю, винеси весну зі собою, винеси літо-літечко і зеленее житечко! – квапило дівча весну й заклинало ворожбою зазимки, що десь там причаїлися у діброві й чигають на зелену руту, щоб її до схід сонця прив'ялити; дівча кликало літо, а дзвінка вода в криниці озивалася стоголосом, і якби хто чув – подумав би, що цілий гурт дівчат волає до ожилої природи, а легіт шаленіє од радості, обіймаючись із красунями.

– Винеси літо-літечко, і зеленее житечко, і хрещатий барвінок, і молодий васильок!

Йде на дівочий поклик заворожена весна, побожно хреститься барвінком, молиться калиновим цвітом, причащається медом; гудуть бджоли, пахне вітер свіжим калачем, світ стає добрим і сумирним.

Великдень!

Дзвонять дзвони в Самарській лаврі, дзвонить осокорина дзвіниця над камінною цямриною, падає благовісний гомін у холодну безодню й повертається звідти скупаний і лункий, а вниз яром ідуть шнурком люди з повними кошиками – білі, мов лебеді.

З хати, що під очеретом, вийшла жінка в шальовій хустині й зеленому байбараку – хистка, як тополина, весняний вітер, здається, колише нею; приклала долоню човником до чола й блукає очима по косогору, врешті ловить на горі крихітну постать дівчини, що схопилася за гілку осокора й повисла на ній, – кликнула:

– Христино-о!

– Йду, мамо! – відгукнулася дівчина й побігла вздовж хребта, ловлячи розпростертими руками вітер.

Куди це вона, пора вже йти святити паску, великодню службу правитиме отець Кирило, куди ж побігла, стежка он просто вниз провадить. Ой мамо, мамо, де ж тобі зрозуміти стежки дівочі! А як мені зрозуміти твої стежки, дитино, коли темінь туги й горя давно роз'їла сліди на моїх колишніх, топтаних крадькома між високою тирсою на Мгарській горі. А ти згадай, згадай… Стань, матінко, на стільчик, подай щіточку-гребінчик, розчеши русу косу під вінчик…

Усміх промайнув біля материних уст, мов заблукана пелюстка калинового цвіту, давно-бо вітер обсмушив рясні китиці, й тільки коли-не-коли біла втіха сиротливо пролетить над кущем, щоб тут же прудко в росу впасти, а роса їсть безжально ті пелюстки втіхи, їсть нинішнім днем і виїдає пам'яттю…

Десь там править службу отець Кирило, й гудуть дзвони у старій лаврі… гудуть дзвони на Самарі…

Ревуть дзвони над Сулою, крешуть коні підковами, а гусари мушкетами. У неділю ранесенько таборами стали…

У неділю рано вдарили дзвони на Мгарській горі, заіржали коні на Пирятинській дорозі – до Лубен в'їжджав сам фельдмаршал Румянцев, щоб особисто провести четверту ревізію в Лубенському полку. Пікінери розбіглися по місту, виганяли людей на майдан слухати царицин указ, зашастали вулицями поліцейські ярижки, принюхуючись, чи не пахне де бунтом, військо розповзлося по місті, били дзвони на сполох, а набундючений фельдмаршал в'їжджав у кареті й думав, що це його вітають благовістом.

Хтось пустив чутку, і вона вмить розійшлася по місту, що секретар канцелярії Румянцева Дубовик за сто срібних цілкових продає звання унтер-офіцера майбутнього карабінерного полку, яким має стати Лубенський козацький полк; цей же радник за таку ціну записує ремісників у міщани.

Матвій Чинбар заметушився, думав було забігти до свахи Меланії, може, є у неї напохваті хоч трохи червінців, але не побіг: стара хорунжиха оглухла й осліпла з туги за сином, з нею не розмовишся; глянув на Уляну, що стояла каменем серед хати, боляче стиснувши руку дитини, й кинувся вигрібати з усіх схованок гроші – карбованці, півтораки, мідяки: треба рятувати себе, доньку і внучку. Вимів усе, що було в скриньках, висипав на стіл, квапно перерахував і вдарився об поли руками.

– Сімдесят три… Де взяти решту? Треба взяти, щоб стати міщанином, якого не виселять за межі міста – у кріпаки. Піду таки до Меланії.

Одягнув свиту: було ще прохолодно, хоч і по весні, – подався до дверей, і цієї хвилини обоє з Уляною побачили крізь вікно гурт військових, що увійшли крізь ворота й розбіглися в усі кутки двору. «Певно, на постій», – подумав Чинбар; та пронизливо заскавулів собака, проколений пікою, сполотніла Уляна, схопила на руки шестирічну Христину, Чинбар крикнув:

– Ховайся до льоху, а з льоху вихід у сад, ти знаєш!

Піднесла ляду, дихнуло звідти сирістю, заплакала дитина і запручалася, у защепнені двері вже гримали; Уляна затиснула дівчинці долонею рота і скочила вниз, батько опустив ляду й пересунув на неї скриню.

Христинка скімлила в моторошній темряві, мати не відпускала долоні від дитячих уст, а в хаті вже тупіт, увійшли, чутно голоси: