Розділ «Частина друга»

– Яким правом? Це казенні села!

– Царським правом! – звів прикажчик руку з нагайкою, але стримався і повернув коня.

– Я… я піду сам до його сіятельства намісника Синельникова.

– Хоч до Господа Бога! – прикажчик стиснув коня острогами.

Архімандрит, пониклий, згорблений, дивився услід панському посіпаці, потім повернувся, глянув на людей, що мовчки чекали від нього якоїсь розради; крізь густий білий серпанок, що заслонив очі, уздрів Уляну: губи її ворушилися, а на обличчі не було ні переляку, ні розпачу, тільки зсудомлений нежіночий гнів; біля її дочки стояв спудей, він тримав дівчину за руку, готовий захищати її; схилив архімандрит голову, простогнав:

– Я поїду, люди… Я поїду до Івана Максимовича.

Великоднього понеділка архімандрит Тарловський верхи діставався уздовж Дніпра до Василівки, що навпроти Ненаситецького порогу, – села, що разом з шістьма тисячами десятин землі належало катеринославському наміснику Синельникову. До помістя Івана Максимовича добрався аж другого дня: хоч як ще бадьорився «дикий піп» і вперто їздив верхи, та сила з роками вже зниділа; зіскочив на подвір'я з коня й побачив, що машталір ладнає у дорогу генеральського ридвана.

– Вдома Іван Максимович? – спитав Тарловський, та цієї хвилини побачив самого господаря, що вийшов з веранди в супроводі дружини й десятирічного сина-улюбленця, ім'ям якого назвав село.

– Мир дому сему, – поклонився архімандрит і зауважив, що намісник чимось стурбований.

Іван Максимович обійняв дружину, потім узяв за плечі хлопця, прихилив до себе й поцілував у чоло.

– Бережи і шануй матір, сину, – проказав тихо, наче прощався з ним навіки. – А як виростеш, не кривдь людей. Губити простий народ пасує тільки безумним боярам…

Авдотья Василівна схлипнула, син поцілував батька в руку.

Аж тепер Синельников помітив Тарловського, що стояв у нерішучості посеред подвір'я.

– Мир дому сему, – повторив архімандрит, підходячи до намісника. – Я у тривозі й печалі приїхав до вас, Іване Максимовичу…

– Потім, потім, отче Кириле, – наморщив чоло Синельников. – Я швидко повернуся. Мене викликає князь Потьомкін на театр війни… Ну, поганяй, – кивнув машталірові, сідаючи в ридвана.

Коні вихопилися з подвір'я й помчали курною дорогою, що розполовинила село. До воріт підходили мужики й у пояс кланялися. Синельников кивав головою то в один, то в другий бік, село тихо досвятковувало Великдень і було вибілене черешневим цвітом; повіз вихопився на польову дорогу, Іван Максимович оглянувся і глибоко зітхнув – сам не міг собі пояснити, чому стало так моторошно на душі. Вперше було важко покидати свій притулок, в якому осів після довгих років кочувань.

У тих переїздах і старість підійшла, а задоволення не мав: усе виконував волю повелителів, бо мусив їм служити, та мозок весь час сушила думка, що не так склалося у нього життя, як він хотів. По службі, щоправда, просувався блискуче, швидко переступав із щабля на щабель, підіймаючись усе вище, його кар'єрі заздрили; колонізація Новоросійського краю, яку поклав на нього Потьомкін, відбувалася успішно, та глибоко в серці завжди ворушився докір, що він, хай і ласкавими руками, чинить велику кривду людям разом зі своїми повелителями.

Валки переселенців, плачі й прокльони, а для чого воно все те – не міг збагнути Іван Максимович і відчував, що заподіяна ним кривда висить над його головою, щоб якоїсь нещасливої миті зірватися й скарати його, винного хіба лише в тому, що змушений був виконувати роботу рядового піхотинця в гігантській армії імперії.

Від природи добрий, він намагався бути якомога добрішим до людей, а однаково чинив зло: волоклися з лементом нескінченні валки з Криму на Кальміус – двадцять тисяч греків переселяли до нового Маріанполя, а вони там вимирали від хвороб. Потім усе те виявилося непотрібним, бо останній хан Шагін-Гірей покинув престола, якого так уперто домагався, й подався по свою смерть до Стамбула – Крим приєднано до Московії, і вже не треба було рятувати християнів од бусурманів. Слідом за греками довелося за наказом Потьомкіна переселяти шведів з острова Даго, що в Балтійському морі, до Кизикермена; потім приймав на Хортицю німецьких колоністів з околиць Данціга, врешті формував нові козацькі полки з недобитих запоріжців, а їх, як уже сказав «гетьман усіх козацьких військ» Потьомкін, по війні буде переселено на Тамань.

«Для чого все це робиться? – думав і тепер Синельников, трясучись на вибоїстих дорогах до Дубосарів, де розташувалася ставка Потьомкіна. – Що за смисл таїться у цьому вмисному перемішуванні людей? Адже господарської вигоди немає ніякої. На Калміусі у греків не родить виноград, бо не знають вони тієї землі, не родить він уже і в Криму, звідки греки виїхали. Шведи теж не вміють підкорити солону землю; серби перестали бути сербами, але не стали ні українцями, ні москвинами – що за сенс у такому знеособленні народностей? Розчиняються вони на чужій їм українській землі, самі ж аборигени мусять вироджуватися десь за Дунаєм або на Тамані. Чи не робиться це тільки для того, щоб люди перестали відчувати під ногами свою рідну землю, що повсякденно дає наснагу, любов і злість; щоб вони ставали набродом, якому потрібно лише щоденно напихати животи? Такими легко управляти».