Розділ «Частина друга»

Гвардієць кивнув до другого вартового, що стояв у глибині проходу:

– Проведи його і не спускай ока.

Павло увійшов до зали, набитої людьми. Лавки розставлені амфітеатром, спереду галерея і стіл, за яким сидить президент, перед столом висунута в залу катедра. З правого боку галереї – бюст Руссо. З лівого – Вашінгтона. За катедрою – оратор.

– Скоріше за незалежність англійської Америки був «Суспільний договір» Руссо, – говорив Мірабо. – Це він просвітив героїв свободи. Більшість публіцистів перед Руссо міркували як раби і витрачали свій розум для того, щоб виправдати існуючий лад. Секта енциклопедистів у політиці не зуміла стати на висоту народних прагнень. Корифеї цієї секти іноді декларували антидеспотичні гасла, отримуючи в той же час від деспотів пенсії. Тільки Руссо захищав природні права людини, тільки він гнівно таврував тиранів. Грізна революція наших днів зобов'язана не силі рук і мушкетів, а його творам. Установчі збори повинні скласти на підставі праць Руссо «Декларацію прав людини й громадянина», що проголосить рівність усіх людей перед законом!

– Vive la revolution! Vive Mirebeau! – заревів зал, люди повставали.

Любимський блукав поглядом по залу, він ще й зараз не втрачав надії побачити людину, з якою не вдалося зустрітися у Москві, він знав, що може й не впізнати її за стільки років, та однаково зупинявся на кожному обличчі… І враз на правому крилі амфітеатру побачив його, Шарля. Забувши про вартового, кинувся в обхід поза лавки, вартовий схопив його за плече, Любимський узяв гвардійця під руку й потяг за собою.

– Шарль… – прошепотів він над вухом елегантного мосьє, що стояв і плескав у долоні. – Шарль!..

Мосьє повернувся, глянув на Любимського, не впізнав – люди вже розійшлися по залі, оголошено перерву, – він кивнув вартовому, щоб відійшов, узяв Павла під руку і, провівши до дверей, запитав:

– Ви хто?

– Згадайте шинок у Москві, вавилонську вежу з капелюхів і молодого бакалавра…

– Поль! Поль…

– Любимський…

– Так, так, Любимський! Святий Боже, ви тут? Яким чином ви тут? О, а нас тоді… я не міг зайти до остерії. Тоді на Болотній площі після страти Пугачева Гаран, той, що складав капелюхи до вежі… такий нестриманий, викрикнув: «Pereat rex!»[37]. Хтось із таємних агентів, видно, зрозумів, і нас позбавили права перебувати в Росії, ми ще того ж дня мусили виїхати. Але як ви, що було потім з вами?

– Іншим разом, то довга історія… Який я радий, що нарешті знайшов вас! Я повинен… Хочу бути вам потрібний.

– Як ви змінилися, – придивлявся Шарль до Любимського. – Але ж кажіть, що з вами тоді сталося і коли ви опинилися тут?

– Я вже багато років у Страсбурзі. Розшукував вас по всіх юридичних закладах у Парижі… Мене тоді арештували в тій остерії, де я чекав на вас. А потім було щось подібне до жахливого сну, в який ви не повірите. Ви назвали б мене фантазером, коли б я вам сказав, що малим залізним бруском можна проламати мур завтовшки в півсажня… Я так чекав на нинішній день, Шарлю. Я чекав на революцію вдень і вночі. Діждався. Революція повинна дати діло моїм рукам, адже вона не обмежиться, ні, не обмежиться Францією. Є Польща, Австрія, зрештою – Московія…

– Ви знаєте, про це вже говорилося – про поширення революції в Європі. Але нині ще хаос… Нам треба звернутися… до речі, він сьогодні тут, – ми звернемося до Буассі Д'Англя. Ви не знаєте історика Буассі Д'Англя? Шкода. Ще в 1777 році він видав книгу з історії Молдавії й Волощини, в якій відвів багато місця Україні й Польщі. Його ідея-фікс – розповсюдити гасла свободи по всій Півночі з допомогою українців і поляків. А ось і він. Бачите, стоїть біля трибуни, розмовляє з Мірабо. Ходімо…

Довговолосий брюнет із пташиним носом, Буассі Д'Англя, зі спокоєм патриція вислуховував запальну тираду Мірабо. На масивному обличчі оратора виступали жовна, він різко жестикулював, доводив співрозмовникові свою правоту.

– Я виділяю з когорти французьких просвітителів Жан-Жака не тільки зі своїх власних переконань, а й з політичної необхідності. Його людинолюбна філософія мусить стати теорією революції. Що візьмеш з Вольтера, що писав лише для свого часу? Я навіть не знаю, що станеться з його пам'яттю за сто років. – Буассі Д'Англя поблажливо посміхнувся, Мірабо не звертав уваги. – Спраглий хвилинної слави, він боявся зі своїм розумом вийти перед сучасниками, думаючи, що його не сприймуть. Вольтер за кожен рядок вимагав негайної винагороди і через це шукав ідей не революційних, а примиренських. Дідро брав ренту в північної узурпаторки. Тільки Руссо, живучи в бідності, поставив людину на п'єдестал Бога і проголосив її найшляхетнішим створінням, що не може служити знаряддям тиранів… Ви до мене? – перервав мову Мірабо, звертаючись до Шарля, що підійшов і в нерішучості зупинився неподалік.

– Ми до професора Д'Англя.