Розділ «Частина друга»

– Погляньте, який жах, – прошепотів він, показуючи на одну крамницю, перед якою на шнурах висіли церковні ризи, а двері крамниці були підперті позолоченим скіпетром.

– А в цьому ви не бачите історичної закономірності, Миколо Михайловичу? – з їдкою іронією запитав Любимський. – Не бачите. Для вас це прикра випадковість. Історична доцільність у вашому розумінні повинна мати інший зміст. Хоч ви й намагаєтесь вільнодумствувати, однаково – для вас доцільна акція Івана Грозного, який карає новгородців за те, що вони новгородці… Ви цього не сказали? Але ж думаєте саме так: «Вплив монархів на уми підданих…» Для вас доцільна акція Текелія, що руйнує Січ в ім'я закріпачення народу, або ж Потьомкіна, що наказує переорати станицю Зимовейську на Дону тільки тому, що там народився Пугачов…

– Я ж говорив зовсім протилежне, Павле Антоновичу!..

– Ви не говорили протилежного за суттю. Вас задовольняє зміст згаданих мною актів, бентежить тільки спосіб їх виконання. Для вас вони – закономірність. А ось такої закономірності, яку споглядаєте нині – що тиранія неминуче гине, – не хочете розуміти, бо вона вас лякає. Проте існує – поза вашими уподобаннями. Існує! Хіба не бачите: народ повертає собі свободу тим самим способом, яким її забрали в нього. Насильством. На ваших очах упала монархія у Франції – які ще аргументи потрібні вам для підтвердження моєї рації? Держави, що тримаються на рабстві, падають, бо неволя ламає їх зсередини. Загачений потік рве тим міцніше, чим вища гребля. Це й є закономірність і доцільність історичного процесу, а не та, яку видумують для своєї вигоди тирани і їх апологети.

Карамзін не відразу знайшов відповідь. Через хвилину проказав невпевнено:

– Ви одягнулися в панцир вчення французьких філософів і у своєму бунтарському засліпленні не хочете зазирнути недалеко вперед, щоб побачити, яка безодня ляже між витонченими ідеями енциклопедистів і криками черні, п'яної від крові й вина.

– Я бачу перший пролісок пробудження народів Європи. Я бачу народження волі на руїнах монархій. Для вас же воля – покора монархічним законам. Так сказала Катерина у своєму «Наказі». Колись вона буде вельми задоволена вами.

В'їхали на набережну Сен-Мішель.

З-посеред нагромадження будинків вистрелили в небо ажурні вежі собору Паризької Богоматері. Біля мосту ліворуч стояв величний монумент.

– Це пам'ятник засновникові династії Бурбонів Генріху IV, – порушив мовчанку Любимський. – Він був великим народолюбцем і любив часто повторювати фразу: «Я не вмру до того часу, поки французький селянин не їстиме в неділю курки». І загинув від руки бідняка, що не діждався цієї благодаті. А ваша цариця жива й здорова, бо її кріпаки, як вона колись писала Вольтерові, давно вже надають перевагу індикам.

Карамзін не відповів. Цей французький підданий може говорити все, що захоче. Йому ж, російському поетові, краще не слухати подібних слів. Після повернення він повинен мати можливість узятися за літературну працю. Хто недалекоглядний, у кого гаряча голова – хай ризикує. Карамзін не має морального права на ризик.

Любимський наказав постиліонові спинитися. Вийшов із диліжанса, мовив:

– Пора нам розлучатися. Мені до Установчих зборів… – Торкнувся пальцями капелюха, кивнув головою.

– Якщо колись зможете приїхати до Росії, знайдіть мене, буду радий, – сказав Карамзін.

– Я заздрю вам… Ви живете у своїй батьківщині. Там є для чого жити, там боротьба має сенс. Говорив Руссо: «Якщо лише можеш, залишайся ціле життя у рідному краї, щоб служити йому. Людина, розплющуючи очі, повинна бачити батьківщину і, крім неї, до самої смерті – нічого більше». О, якби я міг… І як хочеться, щоб ви, молоді, жили так, як цього потребує рідний край, а не ваша вигода… Прощавайте! Щасливої дороги!

Установчі збори засідали у Версалі, у залі для гри в м'яча. Біля входу стояв озброєний гвардієць.

– Ви маєте перепустку? – зупинив вартовий Любимського.

– Ні, не маю. Але мушу побачити президента. Я професор Страсбурзького педагогіуму. Прошу мене обшукати.

– Зараз іде засідання, промовляє Мірабо. Не можна.

– Тим паче, якщо виступає Мірабо. Приставте до мене вартового.