Розділ «Частина друга»

Микола Михайлович скептично посміхнувся: цей чоловік іще мислить давніми поняттями, напевно, він із запоріжців, що розбрелися по світу після ліквідації Січі. Сказав:

– Мабуть, ви давно звідти, коли вживаєте не існуючу нині назву краю. Ви з Новоросійської або ж Малоросійської губернії, мосьє.

Павло спідлоба зиркнув на вродливе й самовпевнене обличчя поета, і щось неприязне ворухнулося в душі – йому тепер згадалася колишня розмова з придворним істориком Міллером, і, мабуть, через те підкреслено повторив:

– Ні, я з України. – Помовчав. Погасивши роздратованість, додав спокійно: – 3 Лубен… А ви бували коли-небудь у тих нинішніх губерніях?

– Не бував. Але знаю їхню історію. Я добре ознайомлений з історією Малоросії.

– А відомості про неї черпали з документів чи, може, з праць Міллера?

– Міллера, Рігельмана, Боплана…

– Тоді зрозуміло: ви брали відомості не з перших джерел, і часто фальшивих. А тому знайте: я з України, що колись піддалася Москві і народ котрої царі зрівняли з народом москвинським – на правах рабства.

– А ви категоричний. Як для філософа – надто категоричний, – зм'якшив тон Карамзін. – Я розумію вас…

– Ви зрозуміли б мене тоді, коли б у вас відібрали право називатися своїм іменем, – перебив поета Любимський, – коли б у вас відібрали батьківщину та ще й сказали, що ви її ніколи не мали.

– Я розумію вас, – незворушно продовжував свою думку Карамзін. – Ви зросли ще за часів Гетьманщини, Запорізької Січі. Але ж зрозумійте: усе те – вже словесність… Козацька вольниця настільки пережила себе, що нічогісінько не залишила по собі для нинішнього політичного життя: ні військових формувань в сучасному вигляді, ні традицій державного управління, навіть ділової термінології. Було воно. Певно, що так. Свого часу світ відчував вагу козацтва, але нині його нема, і залишилися по ньому тільки легенди й пісні. Під час царициної подорожі по південному краї козаки ще виходили на парад цілими полками, та вже не як військова сила, а як артисти на виставі – для веселощів. Їхні герці вже були не битвою, а забавою. Нині їх кинуто проти турків під Очаків, але ж знову все це задумав Потьомкін для того, щоб ті козаки, що перейшли до турків, не воювали проти російської армії, бо в її складі – їхні побратими. А той козацький острівець за Дунаєм теж мусить колись зникнути, виродитися. Бо ж які в нього перспективи на чужій території? Ви знаєте, я сам захоплений самобутністю колишніх запоріжців і впевнений, що в усній словесності ця легенда житиме довго…

– Житиме. Так само, як пам'ять про Разіна й Пугачева, – коротко відказав Любимський.

– Павле Антоновичу, – розвів руками Карамзін, – які ви відірвані від реальності! Часи карликових автономій, часи самозванців давно минули. Вже кожен бачить і визнає – любо це йому чи не любо, – що імперія – останнє слово поступу. Така невблаганна воля історії. Звичайно, я не схвалюю таких кардинальних заходів, як руйнування Січі, чи зметення з лиця землі села, в якому народився Пугачов, або поспішне перейменування давніх назв – такі акції породжують злобу в людей. Зміцнювати єдність імперії треба не грубим насильством, а розумним і тактовним впливом просвічених монархів на уми підданих.

– Мені важко збагнути, яким чином вселилося у вашу освічену голову таке розуміння єдності народів – під чоботом деспотів. Єдність та повинна б нагадувати арфу, на якій для кожної нації є своя струна. Ви ж хочете, щоб світ наш став нудним, як таланіння катеринки… А втім, нам дискутувати важко: ви трактуєте цю проблему як монархіст, я ж – як республіканець. І тому ми з вами ніколи не дійдемо згоди. – Любимський говорив і дивився поперед себе, не бажаючи зустрічатися з поглядом свого супутника. – А цікаво, як дивиться сьогодні на ці речі Новиков?

– Новиков – людина старшого покоління. Ми, молоді, покликані поширювати просвіту серед найнижчих верств народу для того, щоб не насильство було об'єднуючим чинником, а загальне розуміння історичної закономірності.

– Вам сьогодні здається, мабуть, що ви стоїте в опозиції до офіційної влади; ви не усвідомлюєте того, що стаєте її опорою. Виходить, по-різному можна брати собі на озброєння думку. Наука для волі і наука для рабства. Ми і ви. А тому надходить час, коли змагання між нами йтиме не з мечем у руках, а з пером. І його треба дбайливіше гострити, ніж меча.

– Гостріть собі, – скептично кинув Карамзін, – а світ рухатиметься сам собою, бо керують ним не пристрасті й не переконання окремих людей, а історична доцільність, для якої людина є знаряддям.

Диліжанс в'їхав на Сен-Антуанське передмістя, постиліон знову загукав: «Garde! Garde!»; Карамзін, сказавши останнє слово в дискусії, мовчав, Любимський теж не бажав продовжувати розмову.

Поет, що ціле життя мріяв побачити Париж, був розчарований: де ж той прославлений паризький блиск? По обидва боки розбитої вулиці туляться брудні хатини, у Люксембурзькому саду сидять гуртами бідняки на траві й п'ють вино, у глибині саду, на луці, муштрують вояків у беретах із червоними кокардами, завулки тісні й запущені, ремісничі майстерні тиснуться одна до одної, бо їм не вистачає місця, крамниці вилазять аж на брук і ще дужче стискають завулки.

«Не краще, ніж у Симбірську», – скрушно думав Карамзін, придивляючись до вітрин крамниць із виставленим убогим крамом, та враз аж сіпнувся від несподіванки, стиснув Любимського за лікоть.