Розділ «Частина друга»

Поштовий диліжанс давно вже вихопився з тісного Страсбурга; постиліон, що безугавно мусив викрикувати на вузьких вуличках: «Garde! Garde!»[34], спокійно сидів на передку й мугикав веселу пісеньку, весь час повторюючи оптимістичний приспів: «Ca ira! Ca іга!»[35]; за диліжансом здіймалася легка курява, було засушно на лотаринзьких полях, помережаних стиглими нивами, тут так само мирно, як і в Ельзасі, працювали селяни, наче ніде нічого не сталося: революція розбурхала поки що тільки міста, Вандея ще спала.

Павло Любимський мовчав. За десять років життя на чужині він звик до мовчанки. Своїм минулим не мав з ким ділитися. Життя, яке залишилося там, в Україні й на західному березі Студеного моря, вже не належало ні йому, ні тим людям, з якими довелося жити й працювати. Мосьє Любимський був бакалавром філософії, що не повернувся до Московії, – та й тільки. Він мав знання – йому дали кафедру в Страсбурзькому королівському педагогіумі; не одружувався – із цього ніхто не дивувався, як не дивувалися, напевно, фінські рибалки, які вийшли колись на щоденну ранню риболовлю і застали в тихій затоці Студеного моря кимсь покинутого вутлого човна, обліпленого першою плівкою криги.

Усе колишнє було тепер для Любимського хіба лише виразним сном, що надовго закарбувався в пам'яті, але повторитися уже ніколи не зможе, та й не зможе зацікавити нікого чужого; той сон був такий далекий, як дитинство: з його глибини спиналися хрести Мгарського собору й боляче шпигали пам'ять, проступали невиразні обриси Уляниного обличчя, долинало лепетання незнайомого дитяти, але поринати в ту глибінь було надто важко, і Павло цупко спутав білі коні, що поривалися до України, відігнавши їх назавше на чужі пасовиська.

У бурсі королівського педагогіуму, що належала колись козацькій громаді, українських студіозусів уже не було: Катерина II заборонила юнакам виїжджати за кордон, щоб не набиралися безбожництва й крамольних думок на чужоземних катедрах; Любимський розшукував у Парижі юриста Шарля, з яким познайомився у Москві в день страти Пугачева, але знайти не міг, бо не знав навіть його прізвища, і залишився самотній, і віддавав свій розум чужим людям, щодня відчуваючи безцільність свого існування.

Але життя минало і він мусив жити. Було й товариство, та друзів не мав, бували і втіхи, щастя ж не міг тут знайти, а чужинецьке життя засмоктувало його, й іноді він боявся зовсім утратити в собі себе – колишнього. Деколи зникав з пам'яті навіть той давній сон, і тоді ставало страшно; він виймав зі сховку залізного бруска, якого знайшов на подвір'ї Соловецького монастиря і з його допомогою вибрався на волю, дивився на нього і думав: для чого вибрався?

І тоді згадувалися йому тюрма, і кат, і білоголовий старець, якого на Спаса вивели вартові з підземелля Головленкової вежі, й тоді усвідомлював, що лише він один на світі міг би оповісти Україні, куди подівся останній кошовий…

Дивився на залізного бруска і воскрешав у пам'яті марево того голодного й виснажливого мороку, серед якого він повз і повз чужим берегом, поки не допався до якоїсь хатини, де його напоїли молоком і обігріли; згадки мандрували вздовж холодного скандинавського узгір'я до протоки Каттегат, зупинялися в портах на вантажних роботах і верталися, зрештою, до паперті церковці Симеона Стовпника в Москві, де востаннє бачив Уляну.

Опісля приходили важкі дні нестерпного чекання на якийсь струс, бо ж мусив він настати: весь світ вулканився. Але струсу не було, і знову чуже життя, немов упир, висмоктувало з нього живу кров.

Те, що сталося, було таке жадане й водночас несподіване, мов грім перед Різдвом.

Брязнули шибки, й відчинилися навстіж вікна, на вулицях повінь людей – невже так багато мешканців у Страсбурзі, де ж вони ховалися дотепер? – тріщать двері військових казарм, зброю беруть усі, навіть ті, які ніколи її в руках не тримали, фригійські ковпаки то тут, то там рудіють серед натовпу, і дзвенить, відчиняє навстіж вікна, розсуває будинки крик із тисяч грудей:

– Vive la revolution![36]

Сталося… Сталося! Любимський прожогом вибіг з дому й потонув у натовпі, що бурхливо напливав із вулиць і завулків на Соборну площу, його м'яли, тиснули, обіймали, хтось здер з його грудей жабо й кинув під ноги; юрба таранить двері монастиря, озброєні стріляють угору з карабінів, Любимський шарпає за оборки то одного, то другого, допитуючись, що, де й коли, та чує тільки одне:

– Vive la revolution!..

Карамзін чекав на відповідь, та Любимський мовчав. Він настільки зжився зі своєю самотністю, що вже й на думку не спадало, навіть бажання не було відкривати перед кимсь своє минуле, та несподівано – ось цей молодий чоловік у поштовому диліжансі серед розшалілої страсбурзької юрби, його французька вимова з петербурзьким акцентом, знайомство з ним, москвинським поетом, – і все те здушене, втиснуте в найглибші закамарки пам'яті враз забажало вирватися з тайників.

Любимський мовчить, тверезим розумом заморожуючи слабкість: тобі не можна відкриватися, Павле, бо, можливо, доведеться тепер вертатися туди, де твоє прізвище назавжди викреслене зі списку громадян… Чи доведеться? А може, революція завтра задихнеться у Парижі, не сколихнувши й Франції?

– Називайте мене Павлом, – промовив нарешті Любимський. – Павлом Антоновичем, якщо хочете. Та й тільки. Моя особа не становить для вас якогось інтересу. Ви повинні пізнати французький світ: мистецький, науковий і – революційний, зрештою. Емігрант з України, що нічого не розв'язує у цьому світі, а віддати свої сили для розвитку культури рідного краю не має можливості, вас не зацікавить. Краще ви розповідайте про людей, що з'явилися там, у вас.

До Парижа вони добиралися чотири дні. Карамзін, ображений скритністю супутника, був скупий на слова, та все-таки Любимський дізнався про Княжніна, і Державіна, і Капніста, не довідався, правда, нічого про Радищева, але його і в Московії ще мало знали; Павло намагався вловити зі слів Карамзіна, яким духом дихає молодий літературний світ у Московщині, але зорієнтуватися не міг: Карамзін відплачував йому такою ж замкнутістю.

А коли завиднілися у далині на розлогій рівнині шпилі паризьких соборів та замків і наближався час прощання, цікавість переборола стриманість, Карамзін спитав:

– З якої ви губернії родом?

– З України.