Розділ «Частина друга»

– Assez![32]

Чує приємний холодок на скронях, блазнів стає щораз менше й менше, з туману проступають обриси знайомих облич, посольський лакей клопочеться з примовками біля голови Сегюра; у залі залишився один блазень – он стоїть він на колінах перед Потьомкіним, обличчя у долонях, плаче:

– Ти чого повісив носа, Трещокін?[33] – запитує князь, сягає рукою до кишені, в пальцях шелестять асигнації.

– Як не повісити носа, ваше сіятельство, – схлипує блазень. – Усі, хто тут сидить, нагороджені щедротами, лише про мене одного забули.

– Отакої! Ти ж своє отримав з тарілки самої цариці.

– То ж забава, хіба я не розумію?.. А мені хотілось би справжнього. Всім пожалувані вотчини в Малоросії, я ж би вдовольнився сотнею якихось паршивих козаків.

– Ха-ха! А чим же ти заслужив, ненажеро нечупарна, на козаків?

– Але ж помилуйте, ваше сіятельство, чей же не прошу у вас бозна-чого. Хіба вони для вас чогось варті, ті козаки? А мені ласка ваша була б дорога, я б до скону молився за ваше здоров'я.

– А він не зовсім дурний! – вигукнув Потьомкін і глянув на царицю.

– Та й справді, – мовила добродушно Катерина, – чому б йому не дати якесь казенне село в пониззі Дніпра?

Трещокін упав до царициних ніг. Потьомкін штовхнув його ногою у спину.

– Вставай, ти щасливим народився, дурню… Але ж тобі треба тепер вступати у дворянство. Де знайдеш свідків?

– Ваше сіятельство, – підвівся блазень, – хто ж мене краще знає, ніж ви?

– Ну ти дивись, і він потрапив до раю, – засміявся Потьомкін, глянувши на картину Алімпія Голика. – То скидай уже свого хомута і сідай он там, – показав на кінець столу. – Ти віднині дворянин, Трещокін.

Сегюр поволі очунював від сп'яніння, лакей потихеньку вдягав його у камзола. Надпив із келиха холодної води, ще раз пробіг очима по шиях вельмож – хомутів таки ні в кого не було, десь подівся уже й блазень – у кінці столу сидів дворянин з обличчям Трещокіна, надутий і поважний. Як же це Сегюр так скандально сп'янів?

Цариця підвелася, банкет закінчувався.

– Панове, – мовила, – ще хочу повідомити вас і сіє скріплю указом: на ознаменування двадцятип'ятиріччя нашого царювання я дарую волю всім ув'язненим, які ще десь покутують за свої злочини.

Хор Сарті, вишикуваний на естраді, заспівав «Гром победы, раздавайся!», ударили гармати на Подолі, виходили вельможі вслід за царицею, а між останніми – але поруч з достойними – котився дворянин Трещокін, а вслід усім так само іронічно поглядав апостол Петро і кривився: то слуги знімали картину, щоб запакувати її для перевезення до Петербурга.

Розділ четвертий

Карамзін чекав на відповідь.