Розділ «Частина друга»

Румянцев почервонів.

– Я… я фельдмаршал російської армії, а не декоратор, ваша величносте. Я вмію брати чужі міста штурмом, своїх же прикрашати квітами й килимами ще не навчився.

Катерина махнула віялом, рвучко підвелася з фотеля й нервово мовила, приголомшуючи присутніх несподіваним рішенцем:

– Панове, я втомлена сьогодні й хочу спочити. Про серйозні справи поговоримо пізніше. Пане коронний гетьмане, – звернулася до Браницького, що вірнопідданим поглядом благав виділити йому хоча б хвилину часу не колись, а сьогодні, – чи вже прибув його величність король Речі Посполитої? Я дам йому аудієнцію на квартирі князя Потьомкіна-Таврійського у присутності сенаторів. – Вродливе обличчя Олександри Браницької спалахнуло радістю, та дальші слова цариці погасили ту втіху. – І докладу всіх зусиль, щоб примирити вас з королем. Цього вимагає нинішня політична ситуація.

На тріумфальній брамі перед будинком архімандрита Київо-Печерської лаври на малиновому полотнищі золотом вишито: «Всюди сіяє благодать»; з карети, що зупинилася на узвозі, виходить цариця, йде до арки, за нею праворуч на поштивій віддалі – Безбородько і Румянцев, ліворуч – король Польщі Станіслав-Август Понятовський і коронний гетьман Браницький. Між проводирями польської нації нечувана злагода.

Оркестр і хор Сарті, особистого капельмейстера Потьомкіна, вітає царицю гімном «Благословен гряди»; в переході на «осанну» з-над Дніпра вступає до оркестрування батарея, слова «свят-свят-свят» супроводжуються швидким вогнем з десяти гармат.

З дверей архімандритського будинку у фельдмаршальському костюмі, прикрашеному брильянтами, хрестами й орденами, у напудреній перуці, з чорною пов'язкою через ліве око стрімко виходить і прямує до царського почту князь Таврійський; нишкнуть у захваті придворні дами і фрейліни, в'яне від захоплення красуня Браницька, на вузьких губах Катерини вдоволена усмішка. Потьомкін схиляється у низькому поклоні перед самою і стає на коліна, цариця благословляє його і в супроводі дам заходить першою, тоді рушають усі за ненависним Циклопом – вельможі, грішниці й купці.

Зала оббита оксамитом, столи вгинаються від наїдків, напоїв і фарфорового посуду; на фронтальній стіні – портрет Катерини, на бічній – картина Алімпія Голика «Шествіє у рай».

Потьомкін скоса веде оком за царицею, що сідає на чільному місці, за нею товпляться придворні, кожному хочеться ближче сісти, проте всім тут, залежно від рангу й кількості хрестів, визначене своє місце, і кожен про це знає; на обличчях вельмож вираз покірної жадоби; хто сідає за столом цариці, хто за бічними столами, хто вдоволений, хто ні, але у всіх благопристойна міна; з картини дивиться апостол Петро й глузливо посміхається, зиркає правим оком на святого Потьомкін: цієї хвилини вони спільники, у них зараз однакова місія – представляти своїм богам прохачів. Святий Петро позирає на тихі левади й на мирних звірів, яких не бачать грішники, котрі хочуть потрапити до раю; Потьомкіна вже не ваблять вони: біль за незвіданим спокоєм вгоївся, як тільки князь дізнався, що цариця прибуде до нього на банкет.

Спочатку – про справи державні. Все дуже коротко. В цариці немає нині часу для Польщі: у володіннях Потьомкіна чекає на неї імператор Австрії Йосиф II, який більше важить у політиці, ніж Понятовський. Сердешного короля – він вигріб зі зубожілої скарбниці Речі Посполитої рештки грошей, щоб гідно зустрітися з імператрицею – нагороджено орденом Святого Андрія і обнадіяно словами: «Не допускайте до себе чорних думок і розраховуйте на мою дружбу». Та й усе! Браницький отримав від Потьомкіна дулю. «Якщо б ти був гідний стати королем, – сказав фаворит гетьманові при цариці, то не було б на світі злішого деспота, ніж ти». Румянцев, що після розмови з царицею на Подолі сказав при сенаторах, що прохатиме відставки, тепер заспокоївся царициною реплікою: «Люди, що звикли займати командні пости, дуже рідко самі з ними розлучаються». Що ж, це правда, навіщо йти самому, коли тебе ще не виганяють? Безбородько спокійний: йому ніщо не загрожує. Він знає, що цариця нині без обер-гофмейстера з такою феноменальною пам'яттю, як у нього, обійтися не може… Ще тоді, коли Олександр Андрійович, погорджуваний Потьомкіним і Вяземським, приймав при дворі чолобитні, трапилося таке: цариця несподівано викликала його до себе в кабінет і наказала доповісти про стан розслідування скарг від нерчинських рудокопів. Молодий канцелярист вийняв із теки папір і хвилин з десять читав, називаючи факти, імена та проведені заходи. Цариця була вдоволена, вона сказала подати їй бомагу, Безбородько подав і завмер під її поглядом: папір був чистий. Ця пригода стала вирішальною в його житті… Знавець мистецтв, він тепер пильно розглядає картину «Шествіє у рай», прицінюється: після банкету закупить її в архімандрита для своєї картинної галереї.

Предводитель губернського дворянства Капніст проголошує тост за здравіє імператриці. Катерина півголосом мовить до Безбородька:

– Я прочитала його оду до кінця – рядки і між рядками. Цей хохол не такий уже й простачок… Він робить доволі виразні натяки на потребу більш серйозних, ніж заміна термінів, заходів уряду стосовно волі селян. Зась! Досить і слова.

За здоров'я цариці випито, банкет у розпалі. Капніст переповідає в думці слова проголошеного тосту: чи все сказав, як треба; Румянцев нахиляється до Катерини. Він уже не просить відставки: пропонує об'єднати три його губернії в одну – Малоросійську. Катерина дає згоду. Король сидить похнюплений, він розтовкмачує для себе слова цариці, мовлені нею, коли вони виходили з карети: «Подайте королеві капелюха, сніг падає». Напевно, це мало означати: «Пора тобі у відставку, королю». Тоді він розгубився, не знайшов відповіді, тепер сказав би: «Ваша величносте, не хто інший, а ви колись подавали мені корону». Але вже пізно. Браницький цієї хвилини ухвалює зробити останній рішучий крок: якщо сейм проголосить конституцію і визнає за королем право спадковості, чого боїться Катерина, він перейде на бік цариці й доведе їй свою відданість.

Безбородько не перестає споглядати картину, він уже схоплює її сенс: бачить тихі левади, й мирних звірів, і насмішливий погляд апостола. Торкається рукою плеча архімандрита, що сидить поруч.

– Я куплю у вас цю картину, ваше преосвященство.

– Ваша воля, графе, – не противиться архімандрит, упокорений, як і все українське духовенство, секуляризацією.[31]

Потьомкін п'є. Він уже настільки впевнився у своїй силі, що зважується пити до графині Браницької, демонстративно минаючи погляд Катерини. Цариця вибачає йому: вони давно порозумілися у цих справах.

Настрій у Катерини щораз кращає, вона п'є небагато, а все-таки хміль робить своє. Сегюр не відстає від Потьомкіна – п'яніє. Григорій Олександрович входить у раж: кинувши позад себе порожнього келиха, затягує козацької: «Ой ви, брати мої, славні товариші, та зробіть тую славу…», обриває пісню і дає потаємний знак лакеєві. Його рух зауважують, усі змовкають: що втне зараз невгамовний Циклоп? І враз гомеричний регіт зривається у залі: у дверях з'являється знаменитий потьомкінський блазень Сенька Трещокін, якого знають усі, хто хоч раз гостював у Таврійському палаці над Невою.

Товстун Трещокін – у хомуті, лакей натягує посторонки, стримує його: прожора-блазень голодний, йому не давали добу їсти, щоб веселіший був атракціон. Врешті, за сигналом князя, лакей відпускає віжки, Трещокін допадає до тарілок, напихає їжею повен рот, ковтає, давиться; лакей водить його від столу до столу, вельможі регочуть, Катерина власноручно кидає шмат пирога зі своєї тарілки, Трещокін ротом ловить його на льоту й, набревкавшись урешті, вилазить на крісло й молиться за здоров'я цариці.

Спантеличений Сегюр дивиться на огидну комедію й не може прийти до тями: чи не верзеться йому? В очах у нього двоїться, троїться, четвериться: з дверей вибігають десятки блазнів у хомутах, вони всідаються за столи, і вже немає у залі вельмож, замість них сидять поряд сто блазнів, і всі в хомутах, цариця кидає кожному по шматочку, вони спритно ловлять їх ротами, і гризуть, і плямкають, і славлять хлібодавця. Сегюр хапає себе за шию – на ньому теж хомут. Масний пиріг телепнувся на його тарілку, схопити його, як це вміють тут усі, він не зміг, лице оббризкала підлива, Сегюр здирає зі себе хомута – камзол із королівськими відзнаками летить через стіл; блазні жують і хвалять, блазні простягають руки, блазні повзуть по столі до цариці, і несамовито кричить Сегюр: