Розділ «Частина друга»

Процесія проїхала врешті крізь тріумфальні ворота. Катерина в супроводі почту вийшла з карети, і всі попрямували до дерев'яного чепурного палацу.

У приймальній залі стояла вишикувана в ряд дворова знать: обер-камергер Шувалов, польський коронний гетьман Ксаверій Браницький, який пожертвував навіть репутацією своєї дружини, щоб лише до приїзду короля до Київа отримати аудієнцію у цариці, фельдмаршал Румянцев, литовський маршал граф Потоцький, англійський посол Герберт Фітц.

З лівого крила шереги вельмож вийшов губернський предводитель дворянства Василь Васильович Капніст і виголосив вітальну промову, закінчивши її віршем:

Россия! Ты свободна ныне,

Ликуй, вовек в Екатерине

Ты благость Бога зреть должна.

Она тебе вновь жизнь дарует

И счастье с вольностью связует

На все грядущи времена!

Катерина сіла до фотеля, кивнула пальцем Безбородькові.

– Як прізвище предводителя дворянства? – спитала. – Звідкись знайоме мені його обличчя… А ода його – чисто державінська.

– Він працював у мене контролером головного поштового управління. Капніст, ваша величність…

– Згадала, згадала. Автор «Оди на рабство», пасквіля, що ходив у списках по руках. Щастя його, що ви заступилися за нього… І подумати тільки, але ж це знамення часу: поет-бунтар, майже крамольник, сам приходить до розуму, тверезого мислення і прославляє благодать! Адже ті дерзновенні слова належали цьому ж авторові, ну, як вони…

– Не місце тут, ваша величносте… Слова ті не вельми… – спробував опиратися обер-гофмейстер, але Катерина чекала, і він почав: – «Увы, судьбе угодно было, одно чтоб слово превратило наш ясный день во мрачну ночь…» Це він уболівав за Малоросію після імператорського указу 1783 року. Його обурило офіційне слово «раб», вжите в цьому указі. Але ж коли в минулому році ваша величність скасувала згаданого терміна, замінивши його словом «вірнопідданий», Капніст сам з бунтаря став вірнопідданим…

– Як багато важить царське слово, мусимо завжди про це пам'ятати, – зауважила Катерина. – Ви мені подайте повний текст цієї оди, Олександре Андрійовичу. Капніст безперечно талановитий поет, такі нам потрібні… Набридли вже ті кишенькові поети, що велике не возвеличують, а компрометують, бо речуть пишно бездарними устами. Нам потрібні одописці, з творів яких не міг би посміятися найкращий європейський поет. Фонвізіна й Новикова вже ніхто не виправить, то хай замовкнуть. Княжніну підкажіть, щоб мужики в нього менше скаржилися, серед молодших, чула, міцний глас подає Радищев. Колись він, правда, розпочинав службову, а не літературну кар'єру… І ще якийсь Карамзін, кажуть, вельми здібний. Поцікавтеся ним. Треба вам знати, що це справа не меншої державної ваги, ніж вікторія у Чесменській бухті… А тепер покличте до мене Румянцева.

Фельдмаршал підійшов і виструнчився перед царицею, готовий прийняти похвалу за величаву зустріч царського кортежу.

– Вживіть заходів, фельдмаршале, – промовила цариця різкіше, ніж цього хотіла сама, – щоб по Києву менше волочилося жебраків і прохачів. Усі їхні скарги безпідставні й за суттю своєю не належать нам для подачі.

– А хіба…

Катерина обірвала його на півслові.

– Петре Олександровичу, вам не здається, що Київ недостатньо вдекорований для нашого приїзду? Дорога до Києва була вистелена килимами. Сподіваюся, що у володіннях князя Таврійського теж буде не бідніше.