Розділ «Частина друга»

– То правда. Але найбільша трудність у тому, щоб привчити народ миритися із залежністю, що дає спокій і вигоди. Бо аж тоді, коли він призвичаїться до тих вигод, він сам зміцнюватиме свою залежність. Невже вам пощастило перебороти цю трудність? О, якби-то наш король міг створити таке диво у Франції – після Монтеск'є, Вольтера, Руссо!..

– Росії не загрожують ваші філософи, мосьє Сегюр. Адже сам Руссо сказав, що республіканський лад придатний лише для малих країн, великим державам потрібна монархія.

– Виходить, Франція повинна змагатися за розширення своєї території?..

– Тільки не коштом Росії, мосьє Сегюр!

– Хм… Отже ви, ваша величність, переконуєте мене, що російський уряд зумів привчити своїх підданих цінувати спокій. Але ж у тюрмах в'язні живуть теж спокійно, та чи почуваються вони там добре?

Катерина не одразу відповіла на ущипливе питання співрозмовника. Помовчала, тамуючи злість, потім мовила з викликом:

– А ви уявіть собі, мосьє, що на сьогодні в нас майже немає в'язнів. За винятком найзапекліших пугачовців, на совісті яких багато жертв. Я не можу без жаху думати про страшні часи царювання імператриці Анни, коли жорстокий Бірон позбавив життя і вислав до Сибіру більше шестисот тисяч душ…

Вона відхилила віконце, щоб помахом руки викликати в натовпу благоговійне ревіння, що до решти розвіяло би сумніви Сегюра. Натовп справді загорланив, та цієї миті зі святково одягнутого гурту вибігла дівчина, ще дитина, вона з криком «милостива царице!» кинулася до карети і ткнула в долоню імператриці згорток паперу. Катерина відсмикнула руку, але зніяковіла під поглядом Сегюра, бо дівчина бігла за каретою, вже знайшовся поліцейський, що схопив її за коміра; цариця величним жестом зупинила охоронця порядку, ласкаво усміхнулася до дівчини і взяла в неї згорток.

– Розберіться і вдовольніть, – подала папір збентеженому Безбородькові. – Як бачите, Румянцев добре виконує мої розпорядження, – додала з притиском.

– Чи не міг би я знати, – нахилився у чемному поклоні Сегюр, не приховуючи зловтішної посмішки, – про що просять ваші успокоєні піддані?

– Прочитайте, Олександре Андрійовичу, – процідила крізь зуби Катерина.

Безбородько розгорнув сувій і по-канцелярськи монотонне почав читати записку, надаючи тоном якнайменшого значення написаному:

– «Милостива государине, зжальтеся наді мною: я ще не бачила у вічі свого батька, хоч мені минуло вже дванадцять років. Я народилася без нього. Але він не злочинець, він учений, ім'я його Павло Любимський…Діда мого, лубенського чинбаря, зашмагали канчуками, нас з мамою вигнали з дідизни…»

– Досить! – пирснуло з уст цариці. – Який конфуз… Розберіться й покарайте винних… А втім, буде ще наш указ про звільнення в'язнів. Любимський? – Катерина наморщила чоло. – Гм… Любимський! На жаль, він давно вже на волі.

– Дивовижно, дивовижно, – похитав головою Сегюр.

Царський кортеж наближався до Подолу. В Катерини був украй зіпсований настрій, у кареті залягла напружена мовчанка; Сегюр, вдоволений, що йому, королівському послові, більше нема потреби заздрити успіхам північної просвіченої монархині, лукаво позирав то на Безбородька, то на Катерину. Прикру тишу роздер гарматний залп з Печерської фортеці; французький посол, пробуючи поправити царицин настрій, мовив:

– Напевно, сусіди подумають, що ви збираєтесь завоювати Туреччину або ж Індію…

– Отже, петербурзький кабінет, що тепер перебуває на Дніпрі, досить вагомий, якщо може так тривожити сусідів, – різко відказала Катерина.

– І до того такий малий, всього в декілька дюймів, бо тягнеться від однієї скроні до другої, від перенісся до волосся… Зате могутній. Щоб монархічна держава була сильна, треба, щоб її величина відповідала здібностям того, хто нею керує.

– Спасибі, мосьє, за вишуканий комплімент, – сухо подякувала цариця.