Розділ «Частина друга»

Князь Таврійський знає царів, знає купців, знає грішників і святенників. Але князь бачить зараз і цей мирний світ, пізнати якого не довелося, бо пройшов він повз нього, утік від нього, зваблений принадами іншого раю. Аж тепер уздрів – і гострий біль вжалив його серце.

Потьомкін підвівся. Архімандрит, відправивши вечерню, вийшов з-за аналою. Князь затримав його.

– Хто намалював цю картину, отче?

– Алімпій Голик, ваше сіятельство.

– Він ще живе?

– Ні, почив у Бозі недавно. В Лаврі похований. Помер у глибокій старості, виховавши мнозіх учнів своїх.

– Звели перенести цю картину до моєї вітальні на час мого перебування у Києві.

…Графиня Браницька, заспокоєна ласкавою усмішкою цариці, захоплено охає, дивлячись через вікно на румянцевські видовища. Камер-юнгфера Перекусихіна обдумує, яка-то буде атмосфера при дворі після цієї усмішки. Безбородько натягнутий, мов струна: про людське око друг Потьомкіна, він щиро бажає удачі Румянцеву. Сегюр, поет і досвідчений дипломат, пильно спостерігає за людьми, що вітають царський кортеж, намагається помітити хоча б в одній деталі штучність цієї вистави, побачити в очах російських підданих ту ненависть, що вражає його завжди, коли він у почті короля зустрічається з паризькими городянами. Не видно. Невже це все насправді щире?

Цариця кивнула рукою в бік натовпу.

– Можливо, плин нового часу ще не зовсім торкнувся моїх народів, – сказала, адресуючи свої слова Сегюрові, – але мені здається, що коли б я здійснила свої попередні наміри і враз їх просвітила, вони б утратили свою щирість і самобутність.

– Дивовижно, дивовижно, – похитав головою Сегюр, і бачила Катерина: у нього є щось своє на думці. Щоб розвіяти його можливі сумніви щодо непідробності святкових пишнот, вона провадила далі:

– Повірте мені, мосьє, що я їжджу тепер не заради балів і святкувань – народу лише повідомили про мій приїзд, і я не винна… – кокетливо змовкла і по хвилині продовжувала: – їжджу для того, щоб мій люд міг наблизитися до мене, щоб я мала змогу прийняти скарги, а потім покарати тих, хто зловживає владою. Я дотримуюся приказки: «Від ока господаря гладшає худобина». Двадцять років тому, час немалий, ми видали «Наказ», в якому пообіцяли народам зварваризованої Русі нові закони. На Комісії нового уложення ці закони були затверджені. Тепер же… Ви не знайомилися з моєю новою працею «Російський апофегмат»? Отож «Наказ» обіцяв народам блаженство, «Апофегмат» стверджує, що це блаженство вже настало. Але ж бувають випадки правопорушень, і тому я…

– А народ переконаний у правдивості того, що записано у вашому «Апофегматі»? – перебив Сегюр, лукаво примруживши очі.

– Хіба ви не бачите?

– Дивовижно, дивовижно, – повторював посол, пильно придивляючись до облич за вікном карети.

– А ще покажу вам при нагоді, – далі нав'язувала Катерина Сегюрові розмову, – цікаву книгу – вона є у моїй бібліотеці – книгу сьогоднішніх прислів'їв, зібраних у народі нашим аматором усної словесності Іполитом Богдановичем. Вона вас остаточно переконає. Адже анонімна поезія унеможливлює підлабузництво і підтверджує тільки справжній стан речей.

– Цікаво почути хоча б кілька тих народних перлин.

– Ну, наприклад: «Не так живи, як хочеться, а так, як цар велить». Або: «Чого немає, того не домагайся…»

– Справді вірнопідданські приказки. Просто не віриться, що після стількох бунтів…

– Народ переконався в тому, що бунти призводять до руйнації, покора ж породжує добробут.