Розділ «Частина друга»

Полегшений стогін глухо вирвався з грудей отамана, він упав пластом на холодний мармур і вже не думав про царицині ювілейні милості, на які тепер сподівалися всі в'язні, а плачучи молився, дякуючи новонародженому Христові за те, що не дав пропасти філософові, його живучій думці у темниці, за те, що і його власне ім'я не пропаде безгучно в соловецькій домовині.

Розділ третій

Гримлять оркестри, варавлять дзвони у лаврських дзвіницях, шугають зміями феєрверки, б'ють гармати в Печерській фортеці – володар Київської, Чернігівської і Новгородської губерній, фельдмаршал Румянцев-Задунайський зустрічає у Києві імператрицю всея Русі як воєначальник. Було ж обіцяно колись: подасть цариці Гетьманщину, як на тарілці, – сумирну й закріпачену. Десять карабінерських полків замість десяти полків козацьких, п'ятнадцять повітів, і ніяких тобі осавулів, ніяких бунчукових товаришів – самі ротмістри, поручики, майори, титулярні радники. Слухаюсь, ваше сіятельство фельдмаршал! Слухаюсь, ваша величносте! Раді старатися!

Старайтеся. Домагайтеся дворянських грамот – не боронимо. Беріть титули, закріпачуйте селян, але забудьте назавжди про козацькі вольності, про якісь там універсали. Ось Кочубеї виводять свою генеалогію від татарських мурзаків, Безбородьки – від польських шляхтичів Ксенжицьких, Полетики шукають свого прізвища в литовських гербовниках. То чого ж вам ще треба? Гроші маєте, права маєте, посилайте дітей до академій і на царську службу, забудьте про тих, що не доскочили вашого, бо всі рівними ніколи не зможуть стати, і кричіть на повний голос: «Хвала тобі, покровителько наша!»

Від Петербурга до Києва – мощені дороги, білі хати завішані килимами – це фантазія князя Таврійського. Але більше Потьомкін не торкнеться ні до чого й пальцем, хай показує свій хист фельдмаршал сам. А далі – від Кодака аж до Херсона, до того нового Петербурга, збудованого на болотах, що на півдні має прославити Григорія Потьомкіна, ще киплять роботи.

Румянцев не чепурить Києва: йому не потрібно зовнішнього блиску. Зовнішній блиск потрібен фаворитам, щоб на якийсь час засліплювати своїх хлібодателів; володар колишньої Гетьманщини далеко від двору сам один зміцнив трон імператриці краще, ніж сотні блюдолизів при дворі, і він прийме її, як повинен приймати царів воєначальник, – військовим парадом.

Народ юрбою суне, народ морем стоїть від Броварів до Подолу, сніг розквашується на болото під тисячами ніг, через кожних п'ятдесят сажнів при наближенні царського кортежу спалахують бочки зі смолою і гримлять залпи – тоді заквітчані дівчата кидають вирощені в парниках квіти під копита коням, а солдати стріляють з мушкетів; чотирнадцять карет, за ними півтори сотні саней з кибитками повільно просуваються до Подолу. Посередині позолочена карета, запряжена десятьма кіньми; в кареті одесную цариці сидять міністр закордонних справ Олександр Андрійович Безбородько і французький посол Сегюр, позаду статс-дама Олександра Браницька, небога і коханка Потьомкіна, та камер-юнгфера Перекусихіна.

Царська знать і гості чекають на царицю у новозбудованому дерев'яному палаці на Подолі. Князя Таврійського немає ні тут, ні там. Він на час київських святкувань поселився далеко від двору – в будинку архімандрита Києво-Печерської лаври.

Безбородько, що опікується царицею в дорозі, і Румянцев, що чекає на неї в палаці на Подолі, здогадуються і радіють потайки, що Циклоп нарешті в серйозній опалі. Дружина польського коронного гетьмана Олександра Браницька в поганому гуморі: від долі Потьомкіна залежить – бути чи не бути Браницькому королем Польщі. Проте ніхто, крім імператриці й камер-юнгфери, не знає того, що царицин гнів до фаворита зм'як. Вона захоплена пишнотою, несподіванками й розкішшю потьомкінської дороги й роздратована солдафонством Румянцева. Надто підкреслено він демонструє їй свої військові здібності, забуваючи, що це не його, а царицин парад.

Катерина сьогодні думками знову біля Григорія Олександровича. Вона переконалася ще раз, що влада її всемогутня до того часу, доки керує імперією Потьомкін. Саме він – властолюбець і вірнопідданий, деспот і слуга. Тільки з такими соратниками вона втримається на престолі, а тих незалежних – тих Суворових, Кутузових, Румянцевих – далі від двору й керма, хай на довгій прив'язі чинять службу: без них державі не обійтися, та славу їх роздмухувати небезпечно.

Цариця нині рада, що гнів не затьмарив їй тверезого розуму. Потьомкін повинен був давно провезти її дорогами південного підкореного краю. Та спалахнула у понизов'ї Дніпра морова пошесть, а володар Новоросії, замість виїхати на місце подій, справляв оргії з такими, як ось ця, що тремтить зараз у кареті за її спиною. Десь там змовлялися з цього приводу Румянцев і Безбородько, а Перекусихіна підслухала й переказала імператриці: «Якщо здобутий край залишиться в руках Потьомкіна, то її величність ніколи не сповнить своїх намірів у справі благоустрою Новоросії». Був мент: документи Новоросійського краю – в руках цариці, на імператорському столі – даровизний лист Потьомкіну на маєток у Поволжі, всемогутній князь на колінах, на його оці вірнопідданська сльоза, а з уст – присяга влаштувати подорож до року.

Імператриця повернула голову до Браницької, спухле обличчя Катерини засвітилося ласкавою усмішкою.

– Як ваша мігрень, люба?

– О, я почуваюся уже зовсім добре, ваша величносте! – стрепенулася красуня, обдарувавши вдячним поглядом царицю.

– Я рада.

Потьомкін боїться вештатися біля двору, щоб не запідозрили його в запобігливості. Князь сподівається, що імператриця сама складе йому візита. Знову ризикує, ще раз іде ва-банк, але іншого виходу в нього нема. Або першою особою бути при троні, або абшит[30]. Середина втрачена давно. На позір спокійний, Потьомкін приймає відвідувачів то вдягнений у фельдмаршальського мундира при орденах і хрестах, то негліже, лежачи на дивані, демонструючи таким маніром свою байдужість до двірських інтриг. Зате вечорами, випивши трунку, потайки ходить молитися до Надбрамної Троїцької церкви Києво-Печерської лаври. Давно приспана релігійність із роками знову дається взнаки, всемогутній князь почувається невпевнено на цьому світі, довкола нього вороги, і відчуває він: сильні вони. Потьомкін нині ще грубіянить, капризує і мстить, вимагає почестей і покори, але вже не може стояти біля трону силою власної ваги. Що буде далі? Йому лише сорок сім років, жити ще довго, і треба втриматися, як Микита Іванович Панін, при кермі, а не опинитися в божевільні, як Григорій Орлов.

Потьомкін стоїть на колінах у Троїцькій церкві перед величавою картиною «Шествіє у рай». Гаряче молиться, вдивляючись у лики святих, святі обличчя набирають звичайних людських рис, холодніє молитва, і князь вже бачить не безлику процесію, а живих людей, що прагнуть потрапити до раю. Услід за святим Петром ідуть духовні й світські особи, в їхніх очах тривожна невпевненість: чи впустять? Єпископ і вчений книжник зупинилися, вони ще раз обдумують свої земні діла й самі їх зважують на вазі Феміди; купець, приклавши руку до серця, поривається вперед, сподіваючись обдурити Бога, і, можливо, йому це вдасться; позаду всіх товпляться грішниці й солдати – цим байдуже, де бути, для них усюди рай. А ось ідуть царі на чолі з Давидом – у діамантах, золоті, обличчя пихаті, а очі порожні: вони напевно куплять Бога своїм блиском, якщо він не звелить їм роздягнутись, – бо хто ж вони без царських регалій?

Зухвалий іконописець…

А поза тими, що бажають потрапити до раю, – навдивовижу спокійний світ, такий чарівний, що тільки заприміть його – і у твоїх очах зблякне скутий пишностями рай: цвітуть сади, течуть ріки, зеленіють поля, лагідні птахи й звірі мирно живуть. Бачиш? Тепер же поглянь на глузливу, ледве гіркувату посмішку старого апостола, що промовляє до тебе: «Який тобі рай потрібний, коли ти ще цього не звідав?»

Геніальний іконописець…