Розділ «Частина друга»

– Не картай дурного, бо зненавидить тебе, картай мудрого, і будеш йому любий, – смиренно промовив морильник Іванов, відвертаючись від спокуси до стіни: він уже третій день морить себе голодом, а обітницю дав голодувати два тижні.

«З цими ще буде й буде мороки», – міркував архімандрит, дивлячись у щілину.

Розжалуваний у монахи за гординю Трифонов, старанно облизавши ложку, провадив далі:

– Богові миле щире, а не позірне каяття. Людям же, наділеним од Бога владою, дана воля милувати розкаяних. Цього року сповниться чверть віку від дня воцаріння нашої пресвітлої матінки-цариці, милості її проллються і на нас грішних.

– Блаженні віруючі, бо їх є царство небесне, – знову зітхнув упертий прочанин Федотов, усе ще б'ючи поклони.

«А таки прийде указ з нагоди царициного ювілею, – подумав архімандрит, – указ із припискою подати до Синоду відомість про тих арештантів, що заслуговують на волю. Про це вже сповіщав архангельський губернатор Тутомлін. Кого той указ стосуватиметься? Старовірів і дрібних злочинців – то, певно, так. Та й любо було б їх позбутися. А надто отого розбещеного Теплицького, якого запроторила сюди рідна мати».

Ієронім уже просив святий Синод, щоб оного забрали кудись або ж звеліли кинути до каземату як великого грішника, та відповіді й досі немає. Ще там, у Петербурзі, повернувшись зі смирительного дому, він до крові побив свою матір; тоді дворянка Теплицька звернулася до князя Вяземського, і генеральний прокурор уволив її волю: сина Олександра відправлено до Соловецького монастиря на куховарні роботи. За рік він встиг наробити в монастирі великого переполоху, за що отримав п'ятдесят канчуків на лобному місці: змайстрував монетного верстата, на якому карбував мідні монети й купував за них у довірливих монахів вино. Цього року пробрався до квасоварної вежі, напився досхочу квасу й вибив чопа, позбавивши братію цілющого напою. За це дістав двадцять п'ять канчуків. Але знає архімандрит, що кари йому не допоможуть: кожної хвилини можна чекати від нього нової пакості. Коли б то він попав під указ!

Та чи стосуватиметься указ колодників секретних? Адже є серед них такі, що живуть смиренно і не завдають монастирським властям ніяких турбот. Великі вони злочинці, а поводяться сумирно… Он у вежі Нікольській сидить Авель-віщун, що провіщав день смерті Катерини. Тепер мовчить. На горішньому поверсі цієї ж вежі живе страшний харциз, поміщик Жуков, що вбив свою матір і зґвалтував сестру. Проте він, щирий вірнопідданий, два рази до року писав покаянні листи до Синоду, і йому врешті дозволили тримати в монастирі двох кріпаків, яких він посилає до Архангельська на заробітки. Під Архангельською вежею живцем похований лікар лейб-гвардії Преображенського полку Лебедев, що на відправі в соборі при упоминанні імені цариці прошепотів, а хтось сіє почув: «Яка вона цариця. Вона – курва всесвітня». У Кожевенній вежі замкнутий наглухо якийсь «колишній Пушкін», злочинів якого не знає сам архімандрит. Звісно, ні Лебедев, ані «колишній Пушкін» не можуть бунтувати, бо їх так якби й не було на світі… А чи можна буде записати у відомості для помилування колодника Петра Калнишевського, що ось уже дванадцять років сидить у підземеллі Головленкової вежі за віроломне буйство й розор російських підданих, сам же покірний і тихий?

Федосєєвець Ратищев уже дрімав на прічі, заспокоївши голод, прочанин Федотов, випросивши в Бога прощення за осквернення своїх уст їжею, яку надпочав нечестивець, узявся хлебтати бурду; морильник Іванов стояв на колінах обличчям до стіни й молився. Колишній архімандрит Трифонов глаголив далі, підвівши вгору вказівного пальця:

– Чули мої вуха від богомольців: наша матінка цариця власною персоною поїде по імперії, бо воочію хоче побачити життя своїх підданих, утішити їх і щедротою оживити краї. Не забуде вона і нас, що пізнали радість розкаяння. Тільки великі грішники, ті, що в мовчазних келіях, не побачать ніколи світу, бо посягали вони на святая святих – на скіпетр царський.

Втім, до потайника архімандрита хтось голосно загримав. Ієронім відсахнувся від щілини, схопив до рук молитовника й розгорнув його, аж потім зняв защіпку. Біля дверей стояв сполоханий келар Микита.

– Каторжний Теплицький…

– Що знову? – кинувся архімандрит.

– Ваше преосвященство, різдвяний піст для всіх православних однаковий. Тому ієромонах Зосим і йому, окаянному, не вкинув до супу сала. А він спіймав Зосима на монастирському подвір'ї і прив'язав товстелезним мотузом до Рибних воріт на лобному місці, аки пса…

Великий грішник Калнишевський побачив знову світ на Різдво.

Ударили дзвони, розгойдали застиглий туман, і він розм'як від гарячої міді, ліг крижаною шкіркою на сніги; шугнуло крилате гайвороння вгору, а безкриле чорною вервечкою полинуло до Преображенського собору на відправу; з казематних нір по черзі виводили таємних колодників, кожного під вартою чотирьох караульних, до церкви на молитву.

Упала залізна штаба на дверях головленківського каземату, зойкнув старий отаман, аж заплакав з радості, вийшов з лабіринту й ослаб на різкому повітрі, а очі від світла осліпли, підвів закуті руки до білого неба, Матвеев штовхнув його у спину, щоб ішов, Соханов проказав тихо: «Дай йому подихати трохи, Ваня». Калнишевський вдячно поглянув на Соханова, помітив, що той дуже марний й мішки під очима набрякли – жовті, як у мерця, тож зрозумів, що недовго жити солдатові, й очима заблагав повісти йому таємницю.

Мовчав Соханов, бо мусив мовчати при інших караульних: з трьох один таки продасть; та видно було по очах служивого, що він уже ладен сказати, і Калнишевський переступив поріг собору з великою надією в серці.

Архімандрит проголосив єктенію, упоминаючи ім'я Катерини. «Довго царює, не дай Боже їй мого віку», – подумав Калнишевський і вклякнув. Приглядався до образу з розп'ятим монахом, якого з одного боку зваблює красуня-грішниця словами: «Сниди со креста», а з другого диявол тягне праведного шнуром до пекла, але губи монаха замкнені величезним замком, на якому написано: «Положи устам моим хранило». Глянув Калнишевський ще раз на Соханова, що стояв за його спиною, – замка на його устах уже не було; караульний позирнув на Матвеева, що стояв поруч і з благоговінням слухав проповідь архімандрита про пастиря, що пішов шукати одну заблудлу вівцю, полишивши дев'яносто дев'ять незаблудлих, підступив до в'язня на півкроку й прошепотів:

– То був якийсь учений на прозвище Любимський. Він утік звідси десять років тому, не спіймали…