Розділ «Частина перша»

Пузиревський подає архімандритові синодальний указ. Досифей розгортає його, читає упівголоса: «Тримати безвипускно в казематі, не дозволяти не тільки листуватися, а й розмовляти з будь-ким, тримати під неослабною вартою, аби… аби ніхто ніколи не міг дізнатися про місце перебування оного…»

– Хто ж він такий і що вчинив сей лиходій?

– Це отаман колишньої Запорізької грізної Січі, – відказав Пузиревський. – Небезпечний державний злочинець.

– З турками лигався?

– Об усім явно по ділу.

– Гм… І наймення його – Петро. Господи, – перехрестився Досифей, – то це він аж сюди прибув справляти своє тезоіменитство? Нині ж святих Петра і Павла.

– Фортуна, – промовив Калнишевський. – Колись на моє тезоіменитство я отримав від його сіятельства Потьомкіна перший подарунок. Тепер – останній.

– Воістину – останній, – мовив архімандрит.

Пузиревський віддає архімандритові триста сорок п'ять карбованців на річне утримання колодника. Здивуванню святого отця немає меж.

– Як? Без малого по карбованцю на день? Ми іншим по дев'ять виплачуємо на цілий рік!

– Ваше преосвященство, – знову заговорив Калнишевський, – я отримував за службу на Січі сімдесят карбованців жолду річно. Видно, я набагато більше потрібний її величності тут, ніж на Запоріжжі…

– Отаман був багатим, – пояснив Пузиревський, – і його маєтки надійшли до секвестру.

– На скільки вистачить його багатства?

– На багато років.

– Преблаго, – посміхнувся Досифей. – Не протягне він тут довго: уже землею пахне.

Подали їсти, а час стоїть на місці. Час стоїть незворушно на одному місці, хоч ніч змінюється днем, а день ніччю.

Під стіною – лавиця. У куті – піч. А незабаром свято Преображення Господнього. Спаса… На Україні запахнуть свячені яблука. На Соловках виведуть в'язнів помолитись до Преображенського собору. Так обіцяв архімандрит. А потім на Різдво і ще на Великдень. І цим чеканням можна жити.

Кру-кру… Не так уже й страшно…

Останній раз тішився сонцем аж два з половиною тижні. Дорога з Москви до Архангельська була довга. Тоді світила йому остання воля, хоч у заїжджих дворах нікого не допускали до в'язня. Але бігли коні, запряжені у фургон, і був спокій, усе вже було вирішене після цілого року слідства. Калнишевський встиг звикнути до своєї долі й не гукав більше до неба о помсту. А коні бігли з московського літа в архангельську весну, від розкосичених зеленню до тільки що наброщених беріз, і на перелісках, галявинах, зрубах частократ ввижалися в'язневі вільні тарпани, що з'явилися колись кошовому серед свята білої зими. І думав про те, що скоро на землі не залишиться і для цих істот свободи – усіх зрівняє ярмо: одні підуть до плуга, інші до карет, одних увінчає шлея, інших – дзвіночки, та волі більше їм не дасть ніхто.

Ліси рідшали, рідшали й села, везли запряжені тарпани упряжених людей, поки не спинилися над холодною Двіною у дерев'яному розкиданому місті.