Розділ «Частина перша»

– Хвала тобі Боже, – перехрестився отаман.

– Краще скажи, батьку: «Спаси, Господи, грішні душі», – зітхнув шафар. – Суворов залишив їх над Яголицею під командою генерал-поручика Каменського…

– Каменського?! – скрикнув Калнишевський. – Я ж його в Петербурзі бачив, ад'ютантом служить у Потьомкіна.

– Риба шукає де глибше. Отож Каменський покинув їх ще восени на волю Господа Бога без провіанту й зимової одежі. Навіщо вони йому здалися, коли Сілістрія упала? Полковники Іван Мандро та Кіндрат Гук вивели чайки в море. Третього дня спіткала їх люта буря – і тридцять п'ять човнів пішло на дно. Хто вцілів – на двох човнах, голі й голодні, добралися до Ак-Кермену. Ак-Керменський комендант дав Гукові вози, і вони через Бендери, понад Ягорликом добралися оце недавно до Січі, випрошуючи по дорозі хліба в поселян.

– Яким-то подарунком віддячиться Григорій Олександрович дунайським недобиткам – ще одним мідним казаном? – промовив до себе Калнишевський, утираючи сльозу. – А ще що нового де чув?

– Нічого більше, пане отамане… Чекають на тебе. Великими надіями живе козацтво: ти ж обіцяв, коли виводив на ту різню, що цариця милостями осипле… Які добрі вісті несеш із Петербурга?

Калнишевський торкнув коня і, не промовивши більше й слова, в'їхав на пором.

– Рушай! – приквапив поромника.

А далі знову гнав коня і не давав йому супочинку, та знемігся вороний і навіть не заіржав, коли на овиді виросли будівлі отаманського зимівника.

Дерев'яний замок на Кам'янці, що його будував довгі роки, здався Калнишевському сумним. Вікна затулені віконницями, мертво стирчать із бійниць мушкети, і димок не куриться, хоч уже вечоріє. Пугукнув під брамою, виглянув вартовий і скрикнув від несподіванки, заметушилася служба.

Отаман віддав коня машталірам і, прямуючи до дверей, краєм ока зауважив постать, що вийшла із-за рогу будинку, крадучись. Повернув голову і вжахнувся: до нього підходила людина зі спеченим обличчям, порубцьованою шкірою, переламаним носом, проте очі цієї страшної шерепи були знайомі: ті самі, які колись бували віддані й вимогливі, ті, яких він завжди бажав позбутися і без яких йому було ще важче.

– Тринит… – зойкнув, та тут же заперечливо похитав головою: ні, це не він, не Панас – його джура, його друг і ворог, слуга і пан його сумління.

Пошматоване чорними рубцями, збрижене червоними опіками обличчя потворно перекривилося в усмішці, але ж очі й оте ластовиння, що прозирало-таки з лиця між шрамами…

– Панасе!..

– Здоров, батьку. Не вели відразу карати, хай відійду спочатку від румянцівської кари… Більше року йду до тебе.

– Хто ж тебе так?..

– А ті, з ким ти братався, почесні товариші Кущівського куреня. Румянцева ти до компуту не записував? А шкода… Я довго йшов – через Богородницький ретраншемент і через глухівський острог. Довгий був мій шлях до тебе. Ось тут він позначений, – Панас показав на обличчя. – Розпеченими залізними брусками позначали його. А пугачовський емісар Василь Стодола сконав… Спізнився я, отамане, і з порожніми руками прийшов. Та коли вже поталанило мені вирватися з того глухівського пекла, подумав я: знайду тебе і хоч скажу, щоб ти знав – на велике діло кликали тебе люди, бо ж хіба ти сам міг додуматися…

– Знаю, Панасе, Любимського в Москві здибав перед стратою Пугачова.

– А тебе Бог, хвала йому, береже при здоров'ї. Характерник, видно, ти, що ні стріла, ні куля… Серединкою йдеш по лезу шаблі, як ти любив казати. Ні ліворуч, ні праворуч. Навіщо, коли ти знаєш, що як тільки нахилиш голову, зітнуть. Ґонті – зліва, Пугачу – справа, а ти танцюєш, бо ж пече вістря в п'яти, а все думаєш, що добре робиш, що шануєш себе для великих діл.

– Панасе…