Розділ «Частина перша»

– На башти, на башти! – ревнув натовп у відповідь.

Від воріт до старшинського помосту поспішав осавул.

– Пане отамане! – гукнув він. – До вас на переговори проситься офіцер.

– Впусти його, – промовив тихо отаман.

Повагом і твердо ступаючи, йшов до середини майдану молодий підполковник; він скоса поглядав на козаків, ковзав поглядом по їх сповнених кривдою й люттю обличчях, зупинився перед Калнишевським і відрапортував:

– Підполковник Мисюрев. Доводжу до вашого відома, кошовий отамане, що генерал-поручик Текелій за повелінням її величності…

– Текелій?! – ледве вимовив Калнишевський, схопившись рукою за груди, і враз постало перед ним довгоносе обличчя гомілатого генерала, а за його плечима – єхидні очі Опанаса Колпака…

– …і за безпосереднім наказом командира корпусу князя Прозоровського, що розташувався з військом біля Кременчука, вирушив на так звані Запорізькі Вольності з вісьмома полками кавалерії, сімнадцятьма ескадронами пікінерів, десятьма полками піхоти, двадцятьма ескадронами гусарів – того разом з п'ятдесятьма тисячами війська. Усі паланки вже зайняті, полковники Гаранджа, Порохня, Деркач арештовані, зайняті теж Новосіченський ретраншемент і Гасан-баша. У ваших руках залишився лише внутрішній кіш…

– За що нам така кара? – спитав з натугою Калнишевський.

– Я солдат, а не радник Таємної канцелярії чи Іноземної колегії. Провин ваших не знаю… Велено нам зайняти Січ.

Гомін пішов по натовпу, слова підполковника переказувалися з уст в уста, і врешті заваравило козацтво:

– Не буде цього!!

Підполковник Мисюрев, спокійно вичекавши, поки вщухло ревіння, закінчив:

– Генерал-поручик велів передати вам, що на вашу відповідь чекатиме до обіду. Рівно о дванадцятій фортеця буде взята приступом.

Тоді виступив уперед молодий отаман Щербинівського куреню Семен Бехмет і мовив гордо:

– Нехай Текелій приведе ще стільки війська – ми не здамося. Станемо водносталь на смерть. Чи ж то можна нам Січ-матір і славне Запоріжжя віддати за спасибі? Сього ніколи, поки світ сонця, не буде! Не віддамо без крові.

Мисюрев повернувся на закаблуку й подався до воріт.

Майдан німував, чекав на слово отамана. Спрагло дивилася на нього сірома, руки стискали шаблі – за всіх воювали, а за себе не постоять?! Ні, не зможе Калнишевський здати Січ без бою, коли вже аж така несусвітна кривда їм випала.

Та ось відчинилися двері церкви, на майдан вийшов піп Сокальський у супроводі двох січових школярів з високо піднятим хрестом в обох руках. Козаки скинули шапки.

– Побійтеся Бога! – заволав Сокальський. – Ви, християни, хочете пролити кров християнську?