Розділ «Частина перша»

– Я зараз піду, батьку… Тільки скажи мені, що ти витанцював, яку фортуну народові й собі запосяг своїми хитрощами? Чого домігся? Ті хоч голови склали і в пісні життя своє перелили, а пісні ті додадуть колись людям духу та сили, люди в пам'яті їх збережуть, правнукам передадуть; а що ти залишиш по собі, для чого беріг себе? Де твої діла? Може, то байдаки, потоплені на дні моря, або твої медалі та стрічки? А мо', пікінерські редути, що перехрестили наші Вольності? Признайся, батьку, бо недовго тобі ряст топтати – старий єси; признайся, що не мету велику мав перед собою, а у свідомий блуд закутував свій страх і лакомство до життя спокійного. Так, так, пане кошовий… Ми помремо, нам то що? Але через тебе стогнатиме народ у неволі, і пам'ять твою проклянуть нащадки.

– Як ти смієш?! – скрикнув Калнишевський і вихопив пістоль з каптурки.

– Стріляй, батьку, стріляй! Більше разу не вмру… Ти весь час хотів мене позбутися, скільки разів ти вбивав мене в ім'я високої мети, та вбити до решти не зміг. Ти бив мене канчуком по обличчі, ти хотів, щоб я загубився між Колпаковою худобою, ти хотів мене замучити на земляних роботах. І весь час заспокоював себе, що приносиш мене в жертву для добра народу. Ти хотів позбутися Тринитки, наче совісті своєї. А все-таки її трішки залишилось у тебе. Але поглянь, яка вона! Дивись на моє огидне обличчя, якого не могла впізнати навіть Надійка… Убий рештку тої совісті, а тоді вже не муситимеш баляндрасити по лезі шаблі, тоді зможеш рівно йти до відвертої зради.

Затремтіла рука в старого, ривками опустилася, і простогнав Калнишевський:

– Дай спочити… Дай спочити, сину!

Кру-кру – на спочинку. Кру-кру – в неволі.

Брязнули кайдани. У стіну вбито два кільця, а від них ланці – можна й походити. Три аршини впродовж, сажень – ушир. Від дверей ідеш стоячи, а за три кроки, біля заґратованого віконця, треба зігнутися удвоє. Це всі вольность Довго вони звужувалися, поволі, та без перерви. Від Вепру під Замостям, від Дону, Прип'яті і Дніпровського лиману до трьох аршинів упродовж і сажня вшир. Мало? А ти чого хотів, джурою бувши? Для джури – досить.

Крізь віконце видно цвинтар, хрести. На могилках зелена трава. Літо.

У стіну вбито кільця, а від них тягнуться георгіївські стрічки і закінчуються золотими браслетами, що охопили зап'ястя орденоносного в'язня.

Щоб смирився. Бо смирився замало. Бо коли раз став на коліна, не пробуй більше зводитися на рівні ноги. Або боротьба, або ж рабство – серединки нема. На лезі шаблі недовго потанцюєш – музики не дадуть.

А смирення приходить поволі, ще сіпаються схудлі руки в ланцюгах, та зрідка й розум бере гору: ланців не порвати, двері не виважити, Студеного моря не перебрести.

Рік перший. А буде ще другий і третій?.. А що, коли їх буде багато, – вже страшно року другого, власного життя страшно… Як його тут прожити, чим скоротати час? Думами – та не завжди думається; тугою – то ще тяжче; піснею – не співається. Сльозами – та мало сліз у старого козака. Хіба що згадками, хіба що… Певно, у темниці збожеволіла б людина, коли б не мала що пам'ятати. Але на скільки тих згадок вистачить? Аби то можна їх паювати, як книгу по сторінках, – вистачило б надовше…

Напевно, там, біля входу до крутого лабіринту, що вгризається чорною пащею у підніжжя круглої білої вежі, стоять з наїжаченими карабінами Іван Матвеев і Антон Михайлов. Два змінні вартові Василь Нестюков і Василь Соханов відпочивають у караульному приміщенні, до якого треба підійматися дерев'яними сходами на другий поверх вежі. Або навпаки. Вони вартують парами: Іван з Антоном і два Василі. Побачить, коли подадуть їсти. Розводить караул особисто підпоручик Інков. І вже до самої смерті колодника або ж до смерті власної не відійти чотирьом солдатам від Головленкової тюрми, і бути їм вічними тюремниками й одночасно в'язнями Калнишевського. Тому вони лихі й на свою жертву, й на свого коменданта архімандрита Досифея, що з гонору великого відіслав назад до Архангельська сержанта й чотирьох солдатів, що їх прислав було для охорони в'язня губернатор Головцин.

А час наче стоїть на одному місці. Він інакше рухається на волі, інакше в тюрмі. Там, на волі, в один день нагнітається його стільки, що тим добре прожитим днем можна в тюрмі животіти роками. І це єдиний порятунок для в'язня.

Кру-кру… Не так уже й страшно. Кру-кру…

Хто цей старець зі сивою бородою, що вийшов з воріт монастиря і здалеку придивляється до вутлого судна, яке зупинилося біля причалу? Архімандрит. Досмертний мій повелитель… А монастир, а церкви – Боже мій! Навіщо аж так далеко забродити, щоб молитися Богу? Чи, може, тут не моляться, тільки стережуть, а хрести зіп'яли до небес, щоб обдурити Бога?

Сивобородий старець, за ним ще два монахи підходять до причалу. Обличчя архімандрита мармурово-біле й холодне мов крига. Ні, цей не молиться, він обдурює Бога, зводячи величні куполи церков.

Старець здивований, він зблизька розглядає військові відзнаки секунд-майора Першого московського піхотного полку Олександра Пузиревського. Потім пильно приглядається до закутого в кайдани дідугана в китайковому синьому каптані, з обвислими до підборіддя вусами і довгим чубом, що в'ється за вухом аж на потилицю.

– Секунд-майор? – запитує архімандрит. – Нам колодників доставляють поручики.

– Так велено, ваше преосвященство. Колодник колодникові не рівня.