Розділ «Частина перша»

Вартовий не квапився відчиняти ворота оглашенному вершникові.

– Чого тобі спотемна? Чемериці об'ївся? То підожди, після служби Божої похмілля буде.

– Відчиняй ворота, скурвий сину! – здибив вершник коня й вихопив пістоля. – Я із залоги, що на Хортиці. Військо йде звідусіль на Січ. Самарську паланку зайняло, скоро тобі на язика наступить! Пускай до отамана, бо застрелю як собаку!

Вартовий притьмом збіг із башти, брязнув ланц, кінь увірвався на майдан, і сахнувся стражник, угледівши страшне обличчя таємничого гінця: може, підступ? Він побіг слідом, вигукуючи:

– Стій, стій!

Та вершник спинив коня аж біля отаманського куреня і вистрілив з пістоля.

У сорочці, ще заспаний, вийшов на поріг кошовий отаман і сторопів, упізнавши шерепувате обличчя Тринитки.

– Батьку, військо Січ обступає!

– Татари?

– Гусари!

– Ти збожеволів! – хрипко вимовив отаман і відчув незнайомий досі дрож у всьому тілі: побачив, що Панас мовив правду, хоч правда ця була надто неймовірна. Калнишевський кинувся до куреня і за мить, одягнений, при зброї, вискочив надвір, крикнув:

– Бий тривогу!

Забарабанили литаври, ударив дзвін на дзвіниці Покровської церкви, вмить висипали на майдан запоріжці.

Довкруж чувся тупіт і брязкіт зброї, з усіх чотирьох сторін світу двигтіла земля, і вже видно було з майдану незліченну силу війська в біло-блакитних мундирах; кільце чимраз звужувалося, і зупинилося військо за півверсти від Січі, лаштуючи гармати.

Крик, гамір прогнали геть рештки ночі, востаннє зійшло сонце над Січчю.

– До гармат! На башти! – заревіло кілька дужих голосів, козацька юрба ринула до воріт Гасан-баші, де стояли фальконети, та січове передмістя уже займали гусари.

Калнишевський розгубився. Ще не вірив, що це прийшов кінець Січі, прийшов саме тоді, коли він, заспокоєний, приспаний листом Потьомкіна, послав з чолобитною старшину Роменського у повній надії, що козацтво отримає нарешті за свої заслуги привілеї і нагороди. Вдарили у вуха, аж тепер оглушивши, слова Любимського: «Непотрібні ви стали»; з червоної імли, що знову, як колись у Колпака, заслонила йому зір, зринуло порубцьоване обличчя Панаса: «Кому потрібен тепер ти і твої діла?»

Метушня влягалася, гарячковість минала, жерла гусарських гармат зачаїлися, готові плюнути вогнем на січовий майдан, козаки, давешніми порядками навчені, збиралися на раду.

Кошовий отаман сказав пригаслим голосом до товариства:

– Знегіддя впало на нас, і допомоги чекати ніодкіль… То що будемо робити, братця: оддамо Січ чи не оддамо? Боронитися будемо чи здамося?