Розділ «Частина перша»

– Дивись, Антоне, скільки тут іменитих панів. Де ж то вони такі родяться?

– Цить, – відказав Головатий. Вяземський зачув насмішкуваті слова, спитав, прискаливши очі:

– А ти як думаєш?

Сидір Білий, удавши засоромленого, почухав потилицю.

– Та, певне, в Москві, у Петербурзі… А от де вмирають?

– Деякі й у Сибірі, Сидоре. Чей же під одним Богом ходимо, – проказав уголос Головатий, витримуючи погляд генерального прокурора.

Потьомкіну нагадалася розмова з Калнишевським, коли він дарував отаманові дзиґарі – о, це тоді він зненавидів козацьке в'їдливе слово! Фаворит різко повернувся до полковників, спитав:

– Скажіть же нарешті, чого ви хочете? Про грамоти на землі, про універсали, привілеї й тому подібне Сенат наслухався уже до відрижки. Я потім поговорю з вами про писаря Вирмінку, якого в кайданах приставили до Москви, і спитаю ще вас про те, що наробили барвінківські головорізи в Ізюмській провінції. А тепер скажіть, чого ви оббиваєте високі пороги?

– Не відаю про Ізюм, ваше сіятельство, – відповів якомога спокійніше Головатий, – та знаю, що на сході наші землі тягнуться аж до Касогового валу. Вирмінка, як я дізнався, не сягав за Оріль. Ми ж хотіли подати високому Сенатові…

– З якої речі ви ті землі називаєте своїми? – стукнув кулаком по столі Вяземський.

– Звічно вони наші. Грамоти на них маємо…

– Ми вам пришлемо землемірів, зачекайте трохи. Кость Гордієнко пропив ті ваші грамоти з Мазепою!

– Гадаю, що в Петербурзі архіва не згоріла, – затремтів голос у Головатого. – Нам ще цариця Анна Іванівна їх підтвердила. Я хочу подати Сенатові новий прожект управління Запоріжжям – на кшталт Війська Донського.

– Ні! – перебив мову Головатого Потьомкін. – Ні. У вас тепер одна думка: ослабили ми турків і ляхів, тож і москаля пора в шори взяти. Не можна вам більше залишатися. Ви так розбешкетувалися, що ні в якому вигляді не зумієте вже принести користі.

– їм не стільки йдеться про кордони Запоріжжя, скільки про те, щоб свою розгнуздану вольницю нести до упокорених країв, – додав Вяземський.

Аж тепер Головатий зрозумів, що доля Запоріжжя уже вирішена, хоч не міг уявити, що наміряються зробити з козаками.

– Ідіть, – сказав Потьомкін. – І поки що не вертайтеся на Запоріжжя. Сенат врахує, зважить і віддасть належне… До кошового я сам пошлю гінця з листом. А потім перекажу вам останнє слово її величності.

Наприкінці червня Антон Головатий і Сидір Білий зупинили коні на околиці Батурина, над Сеймом, біля старої корчми. Корчмар низькими поклонами запрошував козаків до шинку.

Переглянулися, злізли з коней і мовчки попрямували до дверей, але на півдорозі зупинилися: обіч, під крислатою липою, сидів на кореневищі сліпий кобзар. Перед ним на траві лежала шапка, в якій чорніло кілька мідяків. Кобзар, обхопивши руками кобзу, куняв у затінку.

Підійшли до нього.