Розділ «Частина перша»

Втім, у церкві, наповненій вщерть богомільними людьми і козаками, що їх привів на відправу з Барвінкової Стінки паланковий писар Іван Неживий, пролунав крик:

– Крамольник піп! Пугачовець! Взяти його!

На мить усі сторопіли й опам'яталися аж тоді, коли поручик і зо два десятки гусарів, що стояли під час відправи за криласом, кинулись, розштовхуючи людей, до казальниці й до розгублених від несподіваної сваволі козаків. Люди стовпилися у дверях, лемент вихопився з церкви і сколихнув святкову тишу на зелених горах… Тільки осавулові Сербину вдалося утекти й сповістити паланку про вчинене насильство.

Другого дня Іван Гаранджа повів свій полк за Касогів вал і, знищивши по дорозі слобожанські хутори Сердюкове, Бабин Байрак, Медове, де стояли консистенти, підійшов до Ізюма й обложив його. Переляканий Щербинін вислав проти Гаранджі три полки гусарів, а сам помчав у Москву…

– Я прийму їх, запорізьких депутатів, – проскрипів Потьомкін до Безбородька, – але аж тоді, коли по тому гадючому кублу проспіваємо панахиду!

Панін невдоволено скривився, дивлячись на почервоніле від гніву обличчя фаворита. Саме так лютував Орлов, точнісінько так відкидав назад головою і потрясав стиснутим кулаком, ніби вони обидва в одній школі вчилися, як поводитися по тому, коли здобудуть владу.

– Чи не можна про се говорити спокійно, князю, – промовив Панін. – Ви ж не на судовому засіданні, де судять Вирмінку й Гаранджу. Розпалювати в нас гнів проти козацтва нема потреби. Іноземна колегія, якою я давно відаю, погодивши свої міркування з її величністю, дійшла висновку, що Запоріжжя уже віджило. У дворянській державі козацька республіка – суща єресь. Але, враховуючи те, що община сія має певну свою історію, а до того ще й деяку популярність в Європі, і завчасна ліквідація Січі могла б викликати в наших союзників і в особистих друзів цариці небажану реакцію, ми попросили… Ви, Григорію Олександровичу, перебували тоді на театрі воєнних дій, – натякнув Панін на постійність свого становища при дворі. – Ми попросили історіографа Міллера написати наукову працю про історію козацтва, маючи на меті її опублікувати. Розправа ся – «Роздуми про Запоріжжя» – уже готова, й побудована вона на історичних фактах, витягах зі запорізьких архівів. І ось він стверджує, що універсали Богдана Хмельницького, в яких говориться, що цар Олексій Михайлович підтвердив грамоту польського короля Стефана Баторія, за якою нібито Терехтемирів, Чигирин, Самар, Орель, Дніпровський і Бузький лимани, а також землі до самого Дону при запорізьких козаках залишаються яко вотчина Січі, – підроблені, бо оригіналу кіш не показав, та й, якщо думати логічно, цар не міг розмовляти з підданим таким маніром.

– А як до цього додати ще й факти нинішньої сваволі, – вставив Вяземський, – то виходить в остаточному підсумку, що це зборище зовсім шкідливе. Це вбивці, які навіть не відчувають ганьби своїх вчинків.

– Але ж вони здобули для нас стільки блискучих перемог на війні, – пробував ще захищати Запоріжжя Безбородько.

– Олександре Андрійовичу, – промовив Румянцев, – я розумію ваші симпатії. Я й сам знаю їхні лицарські здібності: вони воювали і в моїй армії. Так що винищувати козаків ніхто не збирається. Будуть і далі вони здобувати перемоги, тільки не як чужорідне військо, а в складі царської армії. Не лише за ті провини, про які говорив Григорій Олександрович, їх не можна залишати – дивитися треба глибше. Калнишевський не токмо військо зміцнює, а й укріплює кордони великої території, заселяючи її, обробляючи, висмоктуючи зі землі ті блага, які вона може дати, тобто він будує державу в державі. А це загроза поважна. Потім за їх прикладом схочуть піти інші. Настала пора ліквідувати не лише запорізьке козацтво, а й донське. Звідки йшов Пугачов? Крім того, давно вже надходять до нас перестороги, що Калнишевський мізкує про союз із султаном. А на початку війни ось що сталося. Султан прислав до коша свого чауша з пропозицією піддатися Туреччині. Отаман, щоправда, зваживши за і проти, відіслав посла під вартою до київського губернатора Воєйкова, але ж не вміщається у моїй голові одне: як міг падишах посилати свого емісара прямо і явно до козацького війська, не маючи для цього ніякого приводу? Далі. Вам, певно, відомо, що спіймані посланці Пугачева до Калнишевського. Не дійшли, правда, до нього, але ж ішли…

Безбородько мовчав. Потьомкін підвівся і мовив, потрясаючи кулаком:

– Я не допущу появи нового Разіна чи Пугачева на Дніпрі! Військо вже там, у Кременчуці й у фортеці Святої Єлизавети. Я обіцяю вам найближчим часом прилучити Запоріжжя до Новоросійської губернії.

– Помилуйте, князю! – сіпнувся Румянцев. – Сії землі споконвіків примежні до колишньої Гетьманщини, то значить до Малоросії, і були завжди залежні від неї, отже, вони повинні стати частиною Малоросійської губернії. Микита Іванович тільки що згадував слова з універсалу Богдана Хмельницького про Чигирин, Самар, Орель – самі ж малороси, як бачите, вважають Гетьманщину й Запоріжжя єдиною землею.

Безбородько іронічно посміхнувся.

– Але ж Міллер ствердив, що універсали ці підроблені. То, може, краще нам ось хоч би й нині таки прийняти козацьких депутатів і спитати їх самих, куди вони воліють: до Новоросійської чи Малоросійської губернії…

Вяземський засміявся.

– А й справді, чому б не розв'язати в такий спосіб вашу суперечку? Російська імперія на тому б нічого не втратила… Кличте їх, Григорію Олександровичу, однаково доведеться колись їх прийняти…

Стрункий, у саєтовому кунтуші Антон Головатий і нижчий на зріст Сидір Білий зупинилися серед картинної зали і, вклонившись, у напруженні чекали останньої, можливо, розмови зі сенаторами, їхньої останньої волі.

Панін і Румянцев сиділи, недбало розкинувшись у фотелях, Вяземський нюхав тютюн і глухо чхав у хустинку, Потьомкін, виминаючи погляд Головатого, пильно дивився на якусь картину, Безбородько нервово тасував колоду карт.

Полковників сісти не попросили. Сидір Білий водив головою, з насмішкуватою цікавістю розглядаючи портрети присутніх і неприсутніх тут державних персон, і, щоб якось розрядити напружене очікування розмови, прошепотів до Головатого: