Розділ «Частина перша»

«А в Кашинському повіті кріпаки відмовилися йти на панщину».

«Послати туди військо й бити канчуками! Пардон… Не набридайте мені з дрібницями, самі повинні знати, що робити… Микито Івановичу, ви наполягали на скликанні Комісії для складання нового цивільного кодексу. Беріть мого «Наказа» для керівництва – він для вас, не для черні. Скликайте депутатів від усіх станів… І думаймо всі й во славу собі приписуймо, що живемо для свого народу».

– Лицеміри, – прошепотів у напівдрімоті Любимський. – Але такими вони й мусять бути. Інакше не з'являлись би ми…

А тоді проступило з темряви добродушне й заклопотане обличчя полковника Кулябки. Таким бачив його тоді, коли у Страсбурзі, ще перед Комісією, читав присланого від нього листа.

«Любий наш Павле… Діється у нас щось незрозуміле, і ми, лубенське старшинство, просимо тебе, мужа вченого і до народу свого прихильного, покинути на час Францію і прибути до нас зі своїми порадами. Новосербію, Слов'яносербію, Слобідську Україну, п'ятнадцять сотень Гетьманщини і запорізькі землі по Інгул цариця об'єднала в Новоросійську губернію, козаків переведено в пікінери, губернатор Мельгунов насильницьки вербує цілі сотні до ландміліцейських полків… На Калнишевського надійшов донос, буцімто він провадить таємні переговори зі султаном. Аби нам ще Січ не втратити… А водночас президент Малоросійської колегії Румянцев наказав нам вислати до Москви на Комісію своїх депутатів, бо там має розв'язатися і наша доля. Одні кажуть не йти: мовляв, Комісія узаконить нашу неволю, та ще й підписатися примусять. А я думаю: може, це остання нагода обстояти свої права? Прибудь, голубе, допоможи нам, недосвідченим, скласти свого промеморіума на ту Комісію, щоб і користь була, і щоб не зарватися дарма…»

Відписував тоді Любимський Кулябці? Здається, ні… Зойкнула струною бандура – чи не Данилова? Почулося іржання коня – аж з-над Сули… Хтось корив його за байдужість – може, Луї? Весільна пісня бриніла – Улянина, і проказав він ще раз «alea jacta», і побігли дороги зі Страсбургу в долини тихих рік…

Глухо в казематі. А хтось водно підступно нашіптує й нашіптує голосом доброї неньки:

«Покинь дерзання, покинь життя… Одягнися в темряву… Одягнися в темряву… одягнися в темряву…»

Розділ сьомий

Петербурзька весна 1767 року була запізніла й розкисла. Двірцева набережна розбейкалася калюжами, царський палац загруз серед боліт, набубнявіла водами Нева розмивала глеюваті береги й шарпала плавучий міст, встелений роз'їждженими дошками, загрожуючи зірвати його. Міст і берег Неви з боку Двірцевої набережної рятували якісь люди – по коліна в болоті, чорні, перемерзлі, лахмітні.

А за голубими стінами палацу, відірвавшись від державних справ, у сотий раз обговоривши царициного «Наказа» для Комісії, що має відбутися вліті у Москві, уп'ятдесяте переглянувши списки депутатів від різних губерній, провінцій і станів, власть імущі грають у карти.

У нововлаштованому затишному куточку – ермітажі – триває партія рокамболю. Гравці зосереджені, голови схилилися над картами, їм зараз нелегко: в банку чимало грошей, а вгадати важко, що краще – виграти чи програти. Можна виграти й здобути золото та поблажливість цариці, можна виграти й наразитися на її скритний гнів, можна програти й заробити дрібку ласки, а можна програти все. Ще ж бо не розгадана таємниця настрою повелителів.

Тому важко людям, обтяженим державними справами, відпочивати в приміщенні ермітажу за партією рокамболю.

Напружену тишу розриває грудний жіночий голос:

– Іду ва-банк!

Поперечний шрам на обличчі Олексія Орлова – давній слід від гусарської шаблі під час бійки в шинку – сіпається, проте він не підводить з-над карт очей, щоб не виявити свого невдоволення самовпевненістю цариці. А втім, її величність звикла йти ва-банк: досі вона вигравала. Першим був Петро III, другим – нещасний Мирович, третім – Кирило Розумовський, четвертим… Поки що їй програли всі, і тепер самовладна цариця розпочала партію зі своїми сановниками, французькими просвітителями й королями, не питаючи ні в кого порад. У Петербурзі й Варшаві, Стамбулі й Бахчисараї, Парижі й Берліні триває цікава партія рокамболю!

Але нині… Нині її величність просто відпочиває серед свого улюбленого товариства. Проте партнери чомусь мовчать, ніхто не підводить очей.

Олексія Орлова діймає чортівська охота виграти хоча б тут. Будь-якою ціною – підгляданням, підміною карт, щоб тільки збити пиху цариці, якій вони, Орлови, дарували престола. Отак кинути переможно карти, згорнути зі столу гроші, підвестися й розкланятися: «Покірно дякую за компанію». Та ба… Не зробить він цього. Таке можна дозволити собі вдома, у картярському клубі, в касино, тільки не в царициних апартаментах.

В ермітажі рокамболь особливий. Тут не в пошані гроші й азарт. Тут дипломатія. Тут люди йдуть ва-банк або з упертості, або з безвихіддя. Тут кожен свого часу мусить йти ва-банк.

Готується до великої гри президент Малоросійської колегії Петро Олександрович Румянцев. Фаворит долі, він ціле своє життя грав зажмуром, поки не спіткнувся й не переконався, що сліпі в карти не грають. У чотирнадцять років Румянцев був уже членом московського посольства в Берліні, у дев'ятнадцять отримав звання полковника, за Петра III став генерал-аншефом і головнокомандувачем армії, а за Катерини почав летіти стрімголов з усіх посад і мусив з відчаю іти ва-банк – подати у відставку. Проте виграв: її величність злякалася несподіваного виклику, запросила його до Царського Села, і після трьох днів відсутності в Петербурзі він вернувся, осипаний ласкою і грішми.