Розділ «Частина перша»

– А ти чого хотів? – спитав по хвилині мовчанки чернець.

Любимський задумався: що він має відповісти людині, яка з покликання стала катом?

– Я хотів такого ладу, щоб за нього не стало на світі катів.

Монах сполошився, підвівся, його холодний погляд уп'явся в обличчя в'язня. Дві білі плями очей світилися болотними вогниками в келійному присмерку – зловісно, погрозливо.

– Тепер я бачу: ти – крамольник, якого не до каземату, не на дибу, на плаху вести мало! Як – без катів? Ти розумієш, що говориш? Таж без катів зовсім не можна: яке гультяйство, нелад запанували б серед народу!

Страх полишив Любимського. Ще й посміхнувся з гіркотою: матиме до кого хоч слово сказати, поки цей напутник не зітне йому голову на лобному місці або ж не задушить тут-таки, у казематі.

– Слухай-но, – мовив по хвилі, – у тебе були жінка, діти?

– Були. А що?

– І ти після своєї роботи повертався додому…

– Куди ж іще? Часом, коли перепадав заробіток, заходив до шинку…

– Ну, а вдома… мив руки від крові…

– Як коли.

– Пестив дітей, чукикав їх, казки розповідав їм на сон, розуму навчав, потім з жінкою лягав спати…

– Як усі люди.

– А вони? Як вони?..

– Ет… – зітхнув кат, і щось людське почулося у цьому зітханні. – Жінка боялася мене, не розуміла, що хтось мусить і це робити… Мусить! Просила, щоб покинув катівське ремесло. Де ж було бабі розуміти, що я зі злом борюся… А потім щезла з моїх очей разом із дітьми. Та й добре…

– Тобі платили за роботу?

– Платили, аякже… Всім платять. Але як за яку роботу. За ніздрі – то копійки, таврувати лоби доводилось задарма, за руки – полтиник перепадав, голів мені не пощастило стинати ні разу, а за них – по цілому карбованцю.

– Ти й мене на катівську дорогу напучуватимеш?

– До того ще далеко. Спочатку, сказав архімандрит, мусиш покаятися.