Розділ «Частина перша»

– Я кат.

Любимський схопився з прічі. Відступав до заґратованого віконця, справжній жах, якого ще не знав одвіку, огорнув його, він притиснувся спиною до холодної стіни, але далі відступати не було куди. Навпроти нього стояла моторошно спокійна, з білими очима примара, яка так одверто назвала свою страшну професію. Павло відчув фізично цей жахкий спокій на своїй шиї, руках, під грудьми, зрозумів, що ця людина, ні, не людина – земноплаз, який зійшов з іконостаса, прибравши зовсім несподівану личину, – почне зараз свою звичну роботу. Давно був готовий, що до нього може коли-небудь підійти кат, але щоб отут – навіть не на пласі, не під небом, а в цьому тісному кам'яному мішку, звідки не чутно буде його останнього стогону, ніхто не бачитиме останньої його миті? Це страшно…

– Ти… ти прийшов мене вбити?

– О, якби-то!.. Преосвященний задав мені тяжчу роботу… Сідай, я напучуватиму тебе на правильну стезю.

– Як мене напучуватимеш? Хіба ти знаєш, що я вчинив, думки мої збагнув, знання мої постиг?

– А це навіщо? Мені сказали: ти заблукана вівця, не сповідуєш істин віри, що приписано сповідувати всім, не визнаєш законів, що для всіх єдині…

– Ну, а ти знаєш, на який шлях мене навертати? Ти бачиш її – ту дорогу?

– Певно, що так. Покора! Власть же од Бога… Виконуй, що накажуть, повторюй за повелителями благонадійні слова і не дозволяй своєму нужденному мозкові плодити інакомисліє. Тож рай запанував би на нашій грішній землі, якби всі чинили те, що наказано!

– Але ж ти тоді не мав би роботи…

– Не турбуйся! Є ще надто віруючі, які у своїй ревності хочуть перевищити самого Бога. Але то вже легше діло, ті ревнителі завжди на видноті, їх не треба розшукувати, як ось тебе.

– Як ти тут опинився?

– Ти забагато хочеш знати, – блимнув кат більмами.

Любимський сів на прічу, монах стояв з опущеними руками й ніби вагався: сісти поруч з колодником чи не личить. Мовчали обидва. Павла зацікавила ця креатура, і він таки наважився спитати:

– Ти давно служиш за ката?

Питання прозвучало спокійно – без погорди й огиди, одне слово, не так, як це Пахомій звик чути, коли мова заходила про його ремесло, і він здивувався: невже колодник справді ставиться до його професії поштиво?

– Ти насміхатися не смій, – застеріг. – Служба моя царська.

– А мені, як бачиш, не до сміху. Просто цікаво стало: я ніколи ще не мав нагоди розмовляти з катом.

Погляд напутника злагіднів, його кістляве обличчя просвітліло, він присів біля колодника й, глибоко зітхнувши, почав:

– Давно… ой, як давно! З ранньої молодості. Але ж і ти не з'явився на світ відразу з крамольними думками в голові, не народився катом і я. Був я звичайною дитиною з Мойки – петербурзький, так би мовити. Голодний і вошивий, щодень нюшкував на товкучці – крав. Мене били і називали злодієм… Вор, вор, вор! Вічна ганьба… То подумав я, коли виріс: якби всіх злодіїв винищити, раєм стала б земля. Думав, думав і в кати попросився – діло справедливе чинити… Чому ж ти кажеш, що я не знаю правильної дороги?

– Ні, ні, ти кат з переконань, – сказав Любимський.