Розділ «Частина перша»

Румянцев готується до великої гри, він має намір стати володарем півдня імперії, тому сьогодні не буде псувати настрою імператриці, а собі шансів. Петро Олександрович мовчки дивиться у карти і чекає. Хай вона втішиться. Він заграє за великим рахунком пізніше. Поки що в нього клопоти з Малоросією. І аж тоді, коли цариця буде вдоволена його політичним хистом…

«Ласкою, ласкою, Петре Олександровичу… Цей народ скритно насторожений, старшини його лякають втратою прав і вольностей. Майте вовчого рота, але мусите мати й лисячого хвоста». Спробувала б ти, небого, ласкою упоратися з цим затятим людом. А втім, це фрази артистки, що грає ролю просвіченої монархині. До пори, до пори, ваша величносте… А я – без прелюдій. Відмовляються нести службу в карабінерних полках – до острогу, канчуками. Не допомагає – до відомства скарбової канцелярії, у кріпацтво! Ласкою… Вони навіть «Наказу» вашого не приймають: «У нас свої закони, і ніякої Комісії нам не треба». А з Батуринського полку подали чолобитну: «Дозвольте нам вільними голосами купно з Військом Запорізьким вибрати собі гетьмана». Ласкою! Я дав їм гетьмана… Автори тої безглуздої пропозиції вже відіслані хто до військового, хто до цивільного суду. Калнишевський світить покірними очима, а на нього донос прийшов: десь-то він на старшинській сходці сказав: «Нема чого нам на Румянцева сподіватися, треба писати листа султанові, а пікінерів, які зайдуть на Вольності, зустрічати як неприятелів». Донощика, старшину Савицького, допитували з тортурами, та свідків він назвати не міг: сам, видно, не був на козацькому колі; тож послано вже на Січ інформаторів, одного – з духовного стану; а цариці про цього доноса доповідати ще заскоро: сам спіймаю кошового на гарячому, тоді всі їхні «вольності» – до одної губернії. Спасибі, ваша величносте, за поради. Я вас здивую своєю власною методою. Опишу всю Малоросію від старого до дитини, від вола до курки і подам її вам, сумирну, мов на тарілці. А тоді піду ва-банк за великим рахунком.

Банк поверженого гетьмана Розумовського став дуже мізерний, але й він сидить ось тут і грає в рокамболя. Три роки тому програв Румянцеву Малоросію і чорно заздрить йому нині – ставному, сильному й упевненому. Кирило Григорович чує царициного виклика і теж не підводить голови. Він уже не прагне вигравати. Але йому треба продовжувати гру, щоб втримати у своєму банку багатство і право входу до царських салонів – за високий картярський стіл. Цариця в очі поглузувала з екс-гетьмана за його турне по Європі і залишилася до нього ласкавою. І цю ласку треба берегти. Нічого ж бо більше не має. Його козаки он вимуровують набережну Неви… Там холодно. А в батуринському палаці і в ермітажі затишно.

Ермітаж справді ефектний. Орлови від нього в захваті. Бо не бачили Версаля. Катерина також не бачила резиденції французьких королів і тому запросила з Франції архітектора Деламота, щоб він збудував для неї куточок у стилі палаців Людовіка XV. В ермітажі три зали і збоку – зимовий сад, огріваний підземними печами. Тут цілорічно зеленіють дерева, щебечуть птахи й буяють квіти. Пишно! В залах на стінах висять картини, закуплені з колекцій генерал-ад'ютанта французького короля барона Тьєра і графа Анрі Брюля – міністра саксонського короля Августа. Тут – «Різдво Христове» Мурільйо, «Богоматір» Рубенса, «Даная» Рембрандта. А поряд примітивні гобелени: амурчик стріляє з лука просто в серце цукеркової дами; собака бреше на строкатого папугу. Стіни оббиті пурпуровим шовком – бере за очі, барокові карнизи позолочені. На інкрустованій черепашачим панциром комоді – статуя безрукої Афродіти, яку Петро І виміняв у Папи Римського за мощі святої Бригітти, і поряд майолікова красуня, що сперлася підборіддям на долоню. А за вікном – розбита вулиця, розриті береги Неви й обдерті, заболочені козаки. Багатство і злидні, пишнота і несмак, мистецтво і примітив… Усі захоплені ермітажем, називають двір Катерини маленьким Версалем, один лише Розумовський бачить, що цей «Версаль» скопійований художником, якому бракувало фарб. Але до іншого екс-гетьманові не вступити, батуринського не добудувати, а сюди ще впускають, тож продовжуй гру, Кириле Григоровичу.

Дійсний камергер Григорій Орлов уже йшов ва-банк і програв: Катерина відмовилася з ним повінчатися. Він, як і колишній гетьман, сягнув по надто великого шматка. Розумовський забажав спадкового гетьманства, Григорій Орлов – царства.

А матінка-цариця щедра, та до міри.

Досить сміливо і вправно кидає свої перші карти камер-юнкер Потьомкін. Цього б ще можна спинити, якби не підозріла прихильність до нього самої цариці. Вона дозволяє йому підглядати в карти, розмовляти московською і – світ наклепами повний – кажуть, ще дещо… Розв'язного камер-юнкера імператриця хіба що стримує кокетливим параграфом статуту ермітажу: «Бути веселим, але нічого не розбивати, не руйнувати і не кусати» – і цим доводить до сказу Олексія Орлова.

Отже, хто дограє, хто грає, а хто входить до гри.

– Іду ва-банк!

Усі втупили очі в карти, чекають. Олексій Орлов не витримує врешті затяжної мовчанки, рвучко підводить голову й бачить, як Катерина душить у собі сміх. Потьомкін повторює ще раз голосом імператриці:

– Іду ва-банк!

Олексій почервонів. Він затиснув великого, мов кувалда, кулака, ще мить – і зведеться він над Гришиною головою… Румянцев і Розумовський сполохані, владний погляд Катерини гасить Олексіїв спалах. Потьомкін з байдужою міною на обличчі гризе нігті.

– Ну, ходіть, камер-юнкере, ходіть, – процідив крізь зуби Олексій. – Тільки вже від себе, а не від імені її величності.

Кинули карти. Одна, друга, третя… Потьомкін зовсім спокійний, наче йому байдуже – виграє чи програє, Олексій Орлов кидає останню карту.

– Банк Орлова! – скрикує Румянцев, усі мило усміхаються, Розумовський береться тасувати карти.

– Чи не зволите, Григорію Олександровичу, зіграти зі мною у більярд? – підвівся Орлов, згортаючи асигнації. – Там ви зможете розмовляти власним голосом.

– З охотою, ваша світлосте, – прийняв виклика Потьомкін, застібнув чорного оксамитового каптана і виструнчився перед Орловим.

Обидва розкланялися, цариця провела їх поглядом, а коли суперники зникли за портьєрами, у поле її зору увійшла картина Рембрандта «Даная». Розкішна, оголена, лежить і приймає Зевса, що сходить до неї золотим дощем. Молодого, гостроокого, поривного, грубого, бурхливого, гарячого, буйногривого Зевса…

Катерина сягнула рукою по срібного дзвоника, дзеленькнула, увійшов лакей.

– Вина!