Розділ «Частина перша»

Пісня обірвалася, здивовані землекопи озирнулися на вельможу, а один відказав знехотя:

– Бодай нам не казати, а вам не слухати, достойний пане…

Розумовський підійшов ближче, і тоді той, що знехотя відповідав, скрикнув, і обличчя, всипане ластовинням, проясніло.

– Ваша милосте, гетьмане ясновельможний!

– Був ним… – скрушно зітхнув Розумовський. – А звідки ти, що мене знаєш?

– Та я… – Козак відклав заступа, на якого спирався, витер руки об заяложені глиною шаровари, наче збирався з гетьманом вітатися. – Я колись джурою у батька Калнишевського служив, до Батурина до вас його супроводжував.

– Як же там кошовий мається?

– Здоровий, певно, дай йому Боже лебединого віку… Та я вже давно не в нього.

– А хто ж тебе послав сюди? І їх… – показав рукою на гурт змучених і промоклих до нитки людей.

– А-а, то довга байка, як турецька крайка, мотай, мотай і ще є… Не пошанувався. Язик – мій ворог. А батько отаман крутий норовом. Спочатку нагайкою врепіжив, потім за образу до гармати прикував, а там повернув назад до Титарівського куреня. То як курінний отаман Опанас Колпак став орельським полковником, мене зі собою взяв. Аргатом[9] був я у нього, у зимівнику на річці Багатій. Але, як кажуть, біда сама не ходить, а кумпанію водить, бо їй нудно. У того Колпака, хай йому чорти сняться, небога, на моє лихо, проживала. Задивився я на Надійку, а воно, сердешне, й на мене. Зауважив це полковник, та мовчав до слушного часу. А прийшов наказ від кошового, щоб вислати до Петербурга на роботи всіх ледачих, розбишак та злодіїв, то він і мене під той аршин… А ці, – кивнув головою на побратимів, – з різних кінців, і з Гетьманщини чимало, а злодіїв, правду кажучи, не бачив серед них. Та нічого, до зими вернемося. А там або вкраду в Колпака Надійку і на Кальміус подамся, або ж на Січ. Батько отаман прийме, у нього таки добре серце…

Розумовський поник, слухаючи невеселу мову козака. Аж тепер відчув своє цілковите безсилля. Навіть цьому десяткові людей не зарадить, а що вже казати про цілий край…

– Скажу я Калнишевському, щоб він тебе…

– Боронь Боже! Я на нього не скаржуся. Сам завинив, бо пхався зі своїм дурним розумом не у своє. Повчати старших хотів, а то не годиться. Та ви не клопочіться, ясновельможний… я звичний. А на Січ повернуся сам.

Розумовський сягнув рукою до кишені соболиної шуби, вийняв жменю золотих.

– Візьми, козаче. Більше нічим допомогти не в силі.

– Ні, ні! – аж злякався сіромаха. – До таких грошей ми не звикли.

– Бери, бери. Вип'єте по роботі з товариством, душу зігрієте… – Він утиснув сторопілому козакові в долоню гроші й швидко подався до карети.

Машталір рвонув коні.

– Ну, слава Богу! – зітхнув на повні груди полковник Кулябка, побачивши на порозі своєї світлиці змарнілого від довгої дороги Павла Любимського. – А ми вже й не гадали… Килино, а подай-но нам щось до столу, – сказав служниці.

Придивлявся до Павла, похитував утішно головою.