Розділ «Частина перша»

Любимський зневажливо глянув на Щербака, і той, ображений, вийшов. Павло мовив до Луї:

– Нашим будителям тяжче, ніж французьким, вони не мають можливостей друкувати свої праці. Сковорода ходить від хати до хати й будить обивателя живим словом. Наче скульптор, що шліфує гранітну брилу і з безформного каменю творить подобу мислячої людини. Та справа ця забарна. І тому здається чужинцям, що народ мій спить. Але я відповім вам словами самого Сковороди: «Всякий сон пробудний. Хто спить, той не труп задубілий. Виспиться, пробудиться і забодрствує!»

– Я вірю у це, мосьє Любимський. Ви примушуєте поважати ваш народ. Але здається мені, що козацтво стало надто податливе і м'яке в боротьбі проти тиранії. Вам треба створити орден на зразок єзуїтського, що породив би фанатиків…

– Ні, дорогий, – Любимський не дав закінчити думку французові, – нам, нашій психології протипоказаний орден. Нам треба думаючих людей, героїв треба – не фанатиків.

А коли залишився сам, сказав уголос:

– Aleajacta![8]

Чи то тоді, чи цієї хвилини, в казематі, схопивши голову в руки, він простогнав:

– О краю мій… Повиганяв єси своїх пророків і покаменував. І лишився дім твій порожній. Народе, мій грішний народе, як тебе ще карати? Голова твоя у ранах і серце твоє хворе…

Жарій над свічками спалахнув дужче, освітив іконостаса жовтуватим світлом, і потьмяніли рельєфи, а знизу – Павло розплющив очі і зчудувався – знизу, звідки заповзали до виноградної лози й повнозерного колоска земноплази, просунулася голова монаха. І начебто скрипнули залізні двері, брязнув замок. В'язень повів рукою по очах – що за маячня? – рельєф ожив і повів очима. Не були це очі святенницькі, вони були дивовижно порожні й білі; чорний каптур зсунувся на низьке чоло, ворушилися губи, а голосу не було чутно. Врешті Любимський почув слова молитви:

– Во ім'я Отця і Духа… Отче наш, да святиться ім'я Твоє, яко хліб наш насущний остави…

Монах молився вголос, і зауважив Павло, що слова молитви вимовляє він недоладно, тож здивувався: служитель сієї обителі молитися не вміє? Але чого він прийшов? Свінула думка: виводять. Знав, що не на волю, та хоча мить подихає свіжим повітрям і ще раз гляне в небо. Мовчки дивився на пришельця.

– …і остави нам долги наші, якоже не введи во іскушеніє…

– Святих молитов не знаєш, отче, – промовив Павло.

Чернець перестав бубоніти.

– А хто їх знає? – відказав. – Хто з нас відає глибини віри і Божих наук? Думаєш – архімандрит? Ні!.. Він знає тільки те, що йому потрібне для власної вигоди. Присягаюся лезом сокири… А я не знаю того, що й він, бо навіщо мені письмена церковні…

– Ти хто такий?

– Я твій напутник. Навертатиму твою душу на правильну стезю, скільки вистачить у мене хисту й терпіння. А не вдасться, то клянуся лезом сокири…

– Чому ти постійно присягаєшся лезом сокири? Звідки взяв цю клятьбу?

– Тебе це дивує? То чому ж не дивуєшся, що воїн присягається шаблею, яка дає йому прожиток, священик – хрестом, рабин – талмудом, хлібороб – землицею, швець – дратвою, а цар – скіпетром? Чим же мені присягатися?

– Так хто ж ти?