Розділ тридцятий

Петро любив доглядати сад. І був сором’язливий, як дівчина. А коли пробився над губою русявий вус, коли одягнув сиву шапку, вродливішого парубка Мерефа не знала. Дівчата паленіли від одного погляду на нього.

Коротка була їхня путь. Коротка й чесна. Во славу України. Безвісні, безвусі, лежать у козацьких могилах, і біла хвиляста тирса горнеться до їхніх могил. Він чомусь мало пам’ятав смерть першого сина. Просто навалилася на нього чорна ніч, а чи сам упав у чорну ополонку. Пам’ятає – хотілося плакати, але того не міг собі дозволити, бо поруч стояли козаки, яких мав вести в грядущі бої, і він до болю стискав зуби, аж з ясен потекла кров. Коли ж загинув Роман (чуб буйний, вус русявий, а довкола коноплі столочені і пахнуть гірко-прегірко), від нього відступився світ. Він уже не думав про козаків, мабуть, і не збирався нікого вести за собою, його гойдало й гнуло до землі, і він бачив перед собою тільки страдницьке обличчя Сірчихи та бліде, що враз стало ніжним, майже дитинним, обличчя сина. І звідкілясь з червоно-сизої імли прийшли до нього Романові слова: «Тату, а оті зірки – то померлі? А що, колись і я засвічуся зірочкою?» Романові тоді було літ сім. Заліз на коліна до батька, який сидів на призьбі, й манюньою пучечкою показував на срібні світлячки над головою. «Колись засвітишся. Але дуже не скоро. Спочатку засвічуся я, а вже потім ти». Сірко гадав, що сказав синові жорстоку правду, а вийшло, що обманув Романа, бо правда виявилася встократ жорстокішою. Три дні й три ночі не спав. Думав і думав, розумів, що може од того збожеволіти, й не міг одігнати від себе важкі думки. Якби він наспів на мить раніше, устиг би відвести від сина той шабельний удар. А він не встиг. І тепер думав чому. Йому боліли скроні, не міг узятися ні до якої роботи, тільки думав і думав. Не почував злості до ворогів, а лише якусь неохватну образу на життя та світ. І навіть… на Бога. Він не боявся його, він грішив перед ним непокорою і гірким осудом. Мало, що той насилав на його народ тучі ворогів, мало, що не освітив його путі жодною щасливою зорею, він ще карав тих, котрі хотіли оборонити себе і свою землю. Зненацька йому спало на думку, але так, наче це була не його власна думка, а думка якоїсь іншої людини, чужої й холодної: може, так і мусило статися, адже не збулося те, що він обіцяв синам, не прийшли туди, куди вів, й вони пережили б таке саме розчарування, що й він. Він розсердився на себе і гнівно зломив брову. На мить, на одну лише мить на плечі навалилася непомірна втома, гаряча ядуха стиснула груди, що він аж лапнув за них руками й розстебнув гаки кунтуша. Щось чорне, важке майнуло перед очима, затуманило мозок. Шаблі, гетьмани, спалахи гаківниць, гучні литаври – все обернулося в одному колі, наче у велетенському барабані: й блиск булави, і хряскіт черепів, і закличні погуки. Для чого все, чим усе те збулося для рідної землі, що принесло? Витоптана земля, вигублені діти…

Сірко застогнав. Зненацька і тяжко, як не стогнав ще ніколи. Й мовби пробудився й вернувся до смутних своїх думок.

Єдине, що міг тепер сказати: по смерті Романа уже не жив майбутніми радощами, він уже ніколи не сміявся весело, завжди і всюди в глибинах пам’яті стримів гострий чорний цвях. Його знову врятувала козацька справа. Він не належав собі. Жив для товариства, для нього мав умерти. Умерти й воскреснути ще в чомусь. Того не знав. Лише передчував.

Сірчиха посивіла з горя, і відворотним став їй увесь людський рід, не могла дивитися на людські парсуни, а лиш на парсуни богів. Чудно вона молилася: не словами святих молитов, а шепотіла щось своє, тільки їй зрозуміле. І боялася вона льоху, боялася хати, не спала ночами, блукала поза селом у травах і збирала, як маленька, квіточки. Софія й раніше (і те знав тільки він, її муж) часто впадала в пасію. Було, ходить, опустивши долу очі, а потім як затужить-затужить, і нічим її з того смутку не виб’єш – ні лайкою, ні жартівливою мовою, ні веселим бриньканням бандури. Багато разів Сірко приступався до неї, обіймав за плечі, заглядав під зелений очіпок у темні, журні очі: «Що тобі, скажи?» – «Нічого», – відказувала. Іноді зізнавалася, що мучать її якість передчуття.

Дивно і страшно перемінилася дружина, часом йому здавалося, що це зовсім інша жінка. Сіркові ставало моторошно біля неї: сидять вони поруч, гомонять, а водночас Софія – десь далеко-далеко, невідомо де. Іноді сердився, кпив з неї, Софія від того ще дужче замикалася в собі, в її очах чаїлися образа і докір. Іноді йому здавалося, буцім дружину обплела невидима павутина; рвони – й вилущиться з того стручка, й стане, як усі. Не ставала. І тоді йому щемко спливало на згадку, як, бувало, чекала його за молодості, як не випадала з його серця у дні найбільшої скрути, найгарячіших битв, як летів до неї, як спрагло обіймав, як гаряче горнулася до нього і, заплющуючи очі, шепотіла: «Боже, як я тебе люблю. Любитиму до останнього дня». І як бувало раптом відкидалася від нього, жаско ревнувала, намагалася випитати, чи ночував у інших жінок, а тоді плакала, обвивалася довкола нього, наче красоля довколо соняшника. Кохання тоді здавалося йому безконечним, як і власна сила, й саме життя. А воно мигнуло, неначе спалах блискавиці. Любов – це марево, це марево душі, це свято душі, яка одягається в ошатну одежу. То гарне марево, тільки шкода, що коротке. Одначе є люди, котрі увесь вік проживають у мареві, й хтозна, чи їх жаліти, чи їм заздрити. Є в світі люди, які нічого за вік не посіяли, а тільки жнуть чуже, а є такі, що мають щастя в сівбі і жнивах, а не в спеченому хлібові. Після смерті синів Софія остаточно відцуралася світу. Надто по Романовій смерті. Вона тоді не зронила жодної сльози, ходила з сухими очима, й нічого перед собою не бачила, і нічого не розуміла. Казали їсти – їла, кликали до молитви – молилася, але все те з чиєїсь понуки. З часом трохи одійшла, почала їздити по монастирях, подовгу залишалася там. Хтозна, що їй допомогло: далекі мандрівки, стрічі з незнайомими людьми чи й справді зцілилася від ігумена лубенського Мгарського монастиря Афанасія. Одначе й те зцілення справжньої радості Сірку не принесло. За цей час вони очужіли остаточно. Наче й не любилися ніколи, наче й не народили четверо дітей. Поралася Софія по господарству – вона гарна господиня і хороша мати, – а його мовби не помічала. Ставила на стіл страву, а очі – чужі, і руки чужі, і мова чужа. Губи складені пісно, в очах – вічний докір. За віщо? За те, що любив усю рідну землю дужче, ніж оцей клаптик над ставом? За те, що полишав її з дітьми, а сам літав по всіх шляхах? Здається їй, що спізнав на тих ночівлях безліч інших жінок? Але хіба тим перейматися в їхні роки? Давно пересвідчився: людська душа – лісові нетрі. Не раз бачив на власні очі: проживе подружжя вік, народять купу дітей, здобудуться на статок – а чужі-чужісінькі. І не єднає їх той статок, не єднають діти. Може, і в них таке? «Ти прожив вік, як схотів, а я од шістнадцяти літ поливала цю землю своїми слізьми». Й хочеться йому закричати: я жив не так, як хотів, а як велів мені людський закон і як веліло серце. І ось аж тепер йому одкрилося… Вона сама того не розуміла до кінця: їй потрібний був він, не він і рідний край, а тільки він. А йому – вона і рідний край. Їй потрібний був чоловік біля серця, батько дітям, а він не лише забрав у неї синів, а й повів їх під ворожі шаблі. Вони потягнулися до нього давно. Вона ще тоді бачила, передчувала серцем, що він забере в неї синів, і він забрав їх. І що дав натомість? Не тільки їй, а й Україні. І хіба можна щось дати замість рідних дітей? Страшно, до паморозі в серці іноді думав – можна. Якби ж воно те, за що вони загинули, справдилося… Здавалося б, Софія мала знайти щастя в дочках. Але й дочки не горнулися до неї, вони, дочки, то таки його кров, його остання надія. Неоднакові вони – старша висока й ставна, лицем схожа на матір, молодша – невисока, гостролиця, зірка – хто тільки в Мерефі погляне на неї, одразу згадає її батька. І помислами вони з ним, може, ще народять багато онуків, які виборють кращу долю його згорьованому краєві.

Ходив удома по саду, над ставом, думав важку, безконечну думу. Сад виріс і постарів, декілька яблунь і груш уже всохло, їх викорчували і на їхнє місце посадили молоденькі. Старається молодший зять. Мабуть, ніщо так не свідчить людині про старість, про прожиті роки, як посаджений власними руками сад. Дерева, які плодоносять, старіють раніше, ніж люди. Люди, які плодоносять, теж старіють рано. Сад пережив себе, його пора вирубати. Сірко посадив один сад. Він не з тих людей, які викорчовують по одному дереву і саджають по одному саджанцю. Якщо сад – то новий. Його сад вже одшумів. Тільки посаджені водночас із садом осокори все ще пнуться вгору. Стоять край городу, мов козаки в узгодженій шерезі, шумлять на всіх вітрах – литовському, сіверському, донському і кримському. Вже й сам почувався чужим на цій землі. Аби врости у неї душею, треба її обробляти, треба її перепускати через серце і думку. Колись він сподівався, що вросте корінням в оцей ґрунт разом з яблунями та грушами. Не вріс. Не його в тім вина. Вирвали з корінням вітри, покотили, неначе перекотиполе, по степах і байраках. Котять донині. Милував очі ставок. Гребля давно заросла травою, і виросли на ній верби, полощуть віття в зеленій воді. І по той бік ставка теж виросли верби, а з цього росте дуб. І дуб, і верби, й хмари віддзеркалилися у воді, аби ще раз повторити власну красу. Сіркові подумалося, що все ж щось содіяв на цій землі. Подумав з приємністю, навіть з насолодою, якої раніше не знав. Це ж і дочки, подумав, з оцього ставу і оцих осокорів? А чи з Великого Лугу? Нехай краще будуть з Великого Лугу. А над водою юрмилися якісь постаті. Витоптували траву, на вербове гілля понавішували чорного шмаття – сушили після прання.

Прийшов Сірко з саду, заярився не знати од чого й порозганяв пісних черничок та чорнопиких дідів, які видавали себе за дяків і галиччю облягли дім, а сам поїхав на Запорожжя. Це було торік на Маковія. Відтоді в Мерефу не навідувався. Втоптав стежку в цей байрак – кінь сюди вже йшов сам, без повода. Тут відпочивав душею, тут снував свої безконечні думи, тут намірявся дожити віку. Не зможе звести шаблю, то прислужиться козакам хоч порадою.

Тим не втішався. Відчув себе страшенно самотнім і втомленим. Так, його люблять і поважають запорожці. Поважають… Люблять… Але поважають і люблять як свого ватага, як незрадливу людину, котрій можна вірити і довірити навіть життя. Але людині цієї любові мало. Надто на старість, їй, як і дитині, хочеться ласки. І тут для нього повний одруб. Навіть дочки… Вони його мовби й люблять, але хіба можуть вони зрозуміти його життя, що минуло в походах і січах? У них свої родини, діти, свої клопоти, які чимось чужі йому і в які ужитися він вже не зможе. Січове товариство – то безліч. А когось одного біля серця немає. Почало було складатися на батьківсько-синівську дружбу з Лавріном, але й Лаврін щез. Його гордовитий і розважливий джура мовби провалився крізь землю. Мабуть, не треба було його відпускати… Січове товариство – то поважна сила. То останній прихисток волі. Але то – не життя. Життя – це хата, де господиня, де діти. У хаті, де малі діти, й пахне інакше, ніж у куренях. У набитих по зав’язку людом куренях пахне пусткою, а у вдовиній хаті з сиротами хоч і гіркий, але незнищенний дух життя…

Брів і брів по життєвих гонах і не знав, де зупинитися. Зненацька подумав, що, може, й сам жив не так, як треба, й понесе на той світ вину перед Софією. Вона тільки вдавала з себе жінку самостійну та горду, а насправді була слабка і потребувала його підтримки та захисту. Ота її самотність, ота величезна відвічальність перед дітьми, перед світом зломили її. А він їй захисту не дав і не міг дати, він захищав інше, більше, й тепер не міг захистити. Те, що він захищав, оступили дужчі супротивні сили, це був злий, несправедливий присуд долі, який упав саме на цей шмат божої землі. За тим, більшим, впустив і мале, своє, а може, саме там знайшов би щастя, звікував би вік у добрі, статках, любій розмові. Не міг так жити. Не міг знайти щастя у вселенськім нещасті. Навіть не підозрював, що можна прожити, сховавшись від буйних вітрів цього світу. Не для того прийшов у світ. Може, чогось не дотямкував, чогось не добачив, летів на всі поклики і рубався на всіх вітрах… Воднораз подумав, що, як людині во плоті і крові, йому нема чого скаржитися на життя. Він звідав усього: щирої втіхи побратимства, гарячого, хоч і недовгого, шалу кохання, дивної новизни світу після, здавалося б, невідворотної налоги смерті, тріумфальних перемог над власними плоттю і духом при зіткненні з смертельними небезпеками, молитовної тиші в душі і великодніх дзвонів у серці. Найсолодшою стравою з усіх земних була м’ялиця з сухарів, витрушена з мішка й розділена рівно поміж усіма козаками, найтепліше місце – біля степового багаття в осінньому байраці, найщиріша бесіда – біля того ж багаття після цілоденної втечі од ворога або погоні за ним. Його тіло обвіяли всі вітри – степові, морські, лісові, байрачні; його плечі обсипав порох усіх звізд – вечірних, опівнічних, ранкових; його вуста пили воду з глибоких криниць і з вибитих копитами ямок у степу, й дзвінку дніпрову, і солону сиваську, і дощову просто з неба. Все те в ньому, з усього того він сам. І через те не може шкодувати, що з чимось розминувся у світі. І можна б спокійно думати про інший світ, про круту дорогу туди, якби лишав цей світ таким, яким мав бути за його мислями, за заповітами батьків і піснями кобзарів. Пече його, як отрута, одна й та ж думка: що зробив не так і чого не доробив? Й через те позивався з долею і навіть з Богом, запитував його, а він мовчав.

Ступав по схилу вниз, кінь ступав з ним. В цьому місці байрак розчахувався на дві гілки. І росла посередині, на гострому розі, велетенська груша, не груша – цілий ліс на одному корені, піднебесна зелена держава із зеленого листя, твердих зелених грушок, пташиних гнізд, з нестихаючого шелесту, цвірінькання, щебету, бджолиного гулу. Сюди сходилися на свої ради пасічники, одначе ті сходки відбувалися рідко, пасічники – відлюдьки і ніякої товчії не люблять. Байрак великий, сховатися є де. Кроків за сто повернув у вузьку горловину, порослу ліщиною. За горловиною прослалася чималенька долина, оступлена з усіх боків осиками та в’язами, поміж якими росли кущи терну та було нагромаджено купи хмизу, здебільшого колючого, грушевого. Огорожа та – від ведмедя та іншого хижого звіра й од звіра двоногого. По схилу гори ріс яблуневий садок і сіріла латка городу з маленьким баштанником, за городом сіріла ще одна огорожа – з очерету, там стояла пасіка. Кілька бджоляних колод висіло на деревах. Біля них – лазива. Всі дуплянки – чепурненькі, понакривані житніми кулями, ще й перебували під охороною святого Саватія, який сидів на грушевому пеньочку, тримаючи в одній руці хреста, а в другій – драбину. Саватій – сумирний, поморщений дідок, ще й трохи горбатий, бо сотворений з дубового окоренка пасічником за власною подобою. І одягнений так само – в довгу сорочку, підперезану ликом, полотняні штани й личаки. Поруч пасіки – вівшаник і вкрита очеретом хатка-катрага з єдиним віконцем, у якому замість шибок – натягнені на раму волові міхури. За хаткою – вишневий садок і хащі ліщини. Заскрекотала на осиці сорока, друга затріщала десь на горбі, й з горіхової хащі виліз горбатенький дідок у брилі, у довгій полотняній сорочці й таких же полотняних штанях на червоному очкурі, в шкуратяних постолах-верзунах – господар пасіки Трохим Нечепа. В одній руці тримав скісок, у другій – тонку, гінку горішину, що біліла свіжим зрізом.

– Це ти, пане Іване? – Дідок кинув гілку, підняв бриля, оддавши Сіркові тим добридня. – А я думаю, хто це моїх сорок полохає? – Очі в дідка добрі, лагідні, трохи вицвілі, але ще живі, й усмішка ясна. Сірко подумав, що тільки серед пасічників можна зустріти таких чистих душею дідків.

– Поспішив ти, пане Іване, поспішив, – так само ясніючи очима, мовив Нечепа. – Та вже коли прибився, скидай риштунок, гостем будеш.

– Макогін сказав, що Пилип Курка приторговує Нечепину пасіку.

– Нехай він на Лисій горі торгується.

Така жартівлива балачка повторюється поміж них щоразу. Нечепа давно наміряється продати пасіку, але намір той не доконечний, а може, й несерйозний. Хоч кожну нову зиму долає, як круту гору: обсіли старого болячки, а сил стає все менше й менше. Кличуть його брат з братовою, а він вагається. Коб кликали щирим серцем, а то ж у покуту за колишню кривду. А може, і не в покуту… Був і він гожим парубком, і присовувалися до нього близенько на колодках дівчата, й покохала його чепурненька, веселенька Хівря, може, й не козир-дівка, але лицем біла і станом струнка. А потім валили вони з братом Зіновієм у лісі дубину на сохи для клуні, й дуб вломився, вдарив Трохима по спині, і щось там тріснуло, й почав рости горб. Горб ріс півроку, далі перестав, а за цей час перестала до нього посміхатися Хівря. Небавом Трохим постеріг, що вона посміхається братові Зіновію. Трохим не вар’ював проти Бога, покорився долі, віддав свій ґрунт і свою худобу Зіновію, а сам пішов у мандри. Жив при одному монастирі, потім при другому, одначе послушенства не прийняв, прислуговував у церкві та трапезній, а далі в монастирській школі. Грамоту знав, почав читати книжки, від одного дяка навчився латини та польської мови. Потім знову мандрував, побував аж на Афоні й, живий та неушкоджений, повернувся назад. Може, через те його не чіпали в дорозі, що горбатий, – взяти в нього нічого, й на невільничі роботи не гожий. А того, що чаїлося під темними кучерями, не взяти. Його ж ще й додалося в далеких мандрівках. По тому знову жив при монастирях, вже січових, в Самарському монастирі навчав дітей грамоти, після великої чуми два роки справляв уряд січового підписаря. І ось вже майже десять років пасічникує в Грушівці.

Сірко лише вдає, що їздить прицінюватися до Нечепиної пасіки, насправді ж йому кортить порозмовляти з горбанем, відчути Трохимову тиху лагідність і чистоту, яких не одібрали всі жорстокості і всі незугарності світу. Нечепина душа лишилася дитинно чиста і правдива. І через те любо погомоніти з пасічником про те, що ж у світі істинне, а що не істинне, – про вселенський Божий світ і про самого Бога, про багатство й бідність, про війни близькі й дальні, особливо ті, які колись вів Александр Македонський, про Древній Рим, про Рим новий, Візантійський, про турків і татар, про свою українську землю, яка вона була колись, що про неї написали чужинські мудреці й що віщують їй прийдешні літа. Багато земель обійшов на своєму віку Нечепа, багато прочитав у тих землях дивовижних книг, про все має свій розмисл, а що той розмисл підкріплений чистотою серця і непохитною вірою – особливо поважний. І поставали перед Сірком дивовижні краї, нині існуючі й присипані порохом літ, за яким вже не видно й найвищих дахів, і поставали люди, яким не було місця ні в християнськім, ні в поганськім раю, бо вірили вони в інших богів і мали звичаї, про які й чутка запала на землі. Гуло, як вулик, велетенське місто Рим, яке збирало данину майже з усього світу й тонуло в розкошах, пропахло духмяними квітами і кров’ю ворогів та власних достойників (виходило, що криваві чвари народилися разом з людьми), й стугоніли в полі залізом грізні легіони, ставали проти них у кривавім герці інші народи, яких римляни вважали дикими, й помалу та потроху переможці поглинули самих себе, й зводилися на руйновиську інші могутні держави, починали ткати нову нитку, а потім та нитка виявлялася подібною до старої – історія повторювалася спочатку, всі імперії мали один і той же кінець – безславний, і не можуть вони мати іншої долі: будують-бо свій достаток на кістках інших народів. Нечепа розповідав про ті міста так, неначе сам побував у них, звідтам долинали навіть запахи, навіть духмянощі, й брязкіт мечів, і зойки конаючих, і гуркіт колісниць, і ніжна музика. Така він людина – Нечепа. Сірко, окрім того, що поважав Нечепу, відчував до нього співчуття й милосердя. Отак позбиткувалася над козаком доля, ще й залишила на старість в самотині. Отаман відгадував майже кожен порух Нечепиної душі, тільки не подавав знаку, навпаки, намагався підбадьорити, підвеселити жартом. То, либонь, відгадували його власні болі та втрати. Особливо подобалося Сіркові, що Нечепа – повний безсрібляник – міг би забагатіти, зібрати статок, бо бджоли до його рук ідуть, взяток дають добрий, але старий майже увесь мед віддає на Січ, насамперед січовим і самарським старцям. Сірко подумав, що таких людей лишається все менше й менше, а може, ними й тримається людський рід, бо святі – вони далеко й високо і прикладом для простих смертних бути не можуть.

Сірко розсідлав коня, пустив на попас, сіли з Нечепою на розстеленому кулі очерету, гомоніли. Пахло материнкою, яблуками, горішиною, над усім тим панував запах меду. В повітрі стояло туге, медянисте гудіння, бджоли йшли хвиля за хвилею, – здавалося, їх видмухують з горішини невидимі велетенські вуста, – й танули в небі жовтими цятками.

– Це ж знову Пилип Курка прителіпається на куліш, – вдавано поскаржився Нечепа. – Він твою, отамане, з’яву носом чує. Я його перепиню.

Це знову ж таки гра. З Куркою вони цапкаються й мають од того цапкання розраду, покинь Грушівку Курка, на другий день згладиться звідси й Нечепа. Сірко те знає, посміхається у вуса.